Стояв собі посеред міста
Може суб'єкт, може об'єкт,
А може так, просто людина
Не міряний звичайний інтелект ….
Не кланявся, кому негідно,
І не паплюжив диваків,
Стояв не на колінах, рівно,
Вітав лиш гарних співаків …
І заслужив собі на диво
У цьому світі небагато.
Дітей своїх навчив красиво
І жити, і фантазувати.
Хоч і тепло було родинне
У серці і у рідній хаті,
Від друзів іноді не було
На тому килимку де й стати,
А от з майном якось не вийшло.
Це годі бідністю назвати,
Та дивлячись якось на інших,
Не почувається завзято …
Можливо, це й не вартувало,
За що ми так горою стали?
Кричали, вимагали правди,
І лесть прилюдно зневажали …
Чи краще було б щось забрати
В отого люду, що там біля хати
Щасливий ходить. Бо в Канаді діти,
І закордонній пенсії вже час радіти …
І депутатства спадок чималенький:
Кому підвали, магазинчик, ница жменька -
Трохи долярів заховалось на долоньку,
Ще й видає за олігарха власну доньку …
А може в того, хто на все готовий
За гріш маленький. Бо як "все чудово"
Йому з екрану хтось ласкаво скаже,
Одразу корчить з себе супер-стража ...
Але чомусь йому запахло пустотою.
Душа сказала: це ж мені тоді німою
Довелося б ціле життя прожити,
І ту мізерність в камінь оточити …
Тож вирішив дивак, що все по ділу,
І досить вже стогнати тому тілу.
Пора до праці братися, темніє.
З'явились зорі. Легко вітер віє …