|
Я сподіваюсь, ні, - я знаю. Знаю, що одного вечора ти увійдеш до моєї кімнати з усіма її фотокартками, білими простирадлами, німими ведмедями, прочиненим навстіж вікном та постійним гостем Вітром. Я запрошу тебе сюди після спільної подорожі квітневим вечором. Твоє волосся випустить випадкову квітку аличі, під якою вдавав зі мною філософа. Ти ще так необізнано наступиш прямісінько на скрипучу дощечку в підлозі. Зачепиш ненароком коробку сухих півоній та троянд і, зіщулившись та замружившись, змокнеш до нитки під дощем цих неживих пелюсток, а далі... Підійдеш обережно до моїх спогадів. Перерахуєш, наче колоду карт, квитки в театри, кінотеатри, на концерти, не спускаючи ані слова. Ти знайомишся зі мною. Ознайомлюєшся. Вивчаєш мене уважно, неквапом, зосереджено. Підеш рядом книжок верхньої полиці, тих книжок, які важливі.
І нарешті. Я довго ми з тобою йшли до цієї миті. Фото. Ти прикладаєш вказівного ідентифікаційного пальця до мене восьмирічної, і щось у мені-дитині, яка звісила гойдливі ніжки з ослінчика того 12 липня 2008-го року, стрепенеться й засвітиться вічним сяйвом. Якщо гарно придивитися до моїх очей на цьому фото, можна побачити це світло. Воно палахтить у них і зараз.
Ось і все. Ні для кого не таємниця більше, звідки з'явилося знання, що ти будеш тут. Просто одного квітневого вечора ти зайшов до моєї кімнати і зробив це. Приклав пальця. Відчинив маленькі дверцята під моїм волоссям і вклав цю ідею до моєї голови: "Шукай мене. Чекай на мене. Я - справжній. Слідуй за вогником, і він проведе тебе, куди треба. Туди, де Я існую. Саме той."
- Зрозуміла? - запитав ти.
Стоїш. Спокійний. Цілісний. Неквапливий. Зважений. Стоїш і аж світишся внутрішнім теплом. Обійняти б тебе прямісінько тут, огорнути, збити з пантелику, втопити в цій ейфорії...
Та ні. Думаєш, тут, заглядаючись один одному в очі, я подякую тобі за ці роки тужливих пошуків, метань, які в певний момент почала сприймати як дурні дитячі мрії? Як ти думаєш, чи не могла б я відчувати ненависті до тебе? Плюнути тобі прямо в обличчя: "Ти ж зіпсував моє життя цими побрехеньками!" Думаєш, той твій внутрішній спокій зможе загасити цю лють? Хто ти взагалі такий, що посмів керувати мною, спрямовувати мої думки, забороняти бути з іншими й тікати від самотності? Ти вмістив мене у пробірку, спостерігав, досліджував, а тепер, коли свідомість моя нарешті прокинулась, ти очікуєш від мене подяки? Я запросто можу зректися тебе, твоєї самозакоханості, твого знання і твого світла. В один момент можу вимкнути це прокляте світло і перерізати пуповину, що з'єднує тебе й мене.
Але...
Але. Ні, не зречусь. Не ці почуття грають в моїх очах, і ти це гарно бачиш.
Знаєш, що? Справді, я тобі вдячна. Ти обдарував мене. Не дозволив мені принизити себе і власну гідність, значимість. Не дозволив пристрасті, нетерплячості, почуттю жалю обміняти Себе на пшик. Подарував терпіння. О, як багато терпіння. Загартував мене, дозволив вирости, забруднитися і знову очиститися самотужки.
Тільки тепер став ти можливим для мене. Хоча стривай, я так само стала можливою для тебе тільки зараз. Твоя подорож сюди не менш важлива та тяжка, ніж моя. Ми маємо весь світ попереду, щоб розповісти один одному.
Проте тут і зараз, у моїй кімнаті, за сто тисяч років та кілометрів від мене восьмирічної, я скажу тобі лише два слова:
- Ласкаво прошу.
ID:
820192
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.01.2019 03:21:41
© дата внесення змiн: 12.01.2019 20:48:57
автор: Олена Грикун
Вкажіть причину вашої скарги
|
