Твоя ніжність дуже – дуже тиха,
Твоя щедрість схована в очах,
І душа мовчить, майже не диха,
Їй назустріч погляд - дикий птах …
Що розправив величезні крила
І тебе у світ глибин забрав,
Ти у світ той двері привідкрила,
А назад я вже ключа не мав …
Я не вмів ще так як ти літати,
Взагалі не вверх, а вниз лечу,
Лиш тобі мене хотілось упіймати.
Упіймай, - я іноді кричу …
Той беззвучний крик. Ніхто його не чує.
Він і так нестримний цей політ.
Я упав, а сокіл відзвітує,
Що не було звідти вже воріт …
Світ заповнити ущент тобою,
Проганяти з пам'яті дощі,
Закривати все своє собою,
Краще лайки пісня і вірші …
Підставлятись під удари долі,
Іноді не свої, а чужі,
Забагато не буває волі,
Ті, що повзають, то не лише вужі.
І коли відкрив уже забрало,
Не ховаєш в собі, не мовчиш,
Скільки вже таких тут поруч впало,
Мабуть, що і ти вже тут лежиш …
Але ні, бо вже таких немало,
Думаєш, це люди? Ні. Вогні.
Не здолати справжнього металом,
Бо слова як блискавки – мечі …
* на пам'ять про Василя Симоненка