Поблизу від Ґітчі Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
Там Нокоміс, літня жінка,
Палець вгору спрямувала
Понад водами на захід,
До вечірніх хмар багрових.
Сонце грізно опускалось,
Пропаливши шлях на небі,
Розпаливши там пожежу,
Наче військо при відході
Палить трави за собою;
З укриття на сході раптом
Вийшов місяць, Сонце ночі,
Швидко став на слід кривавий
І пішов вогненним шляхом
Із лицем своїм блискучим.
І Нокоміс, літня жінка,
Палець вгору спрямувавши,
Так сказала Гаяваті:
«Там Перлова є Пір’їна,
Меґісоґвон, Чародійник,
Дух Багатства і Наживи;
Стража там – вогненні змії
Та смолисті чорні води.
Можеш бачити ті змії,
Ті Кенабік, дужі змії,
Що в воді витками грають;
Можеш бачить чорні води,
Що розкинулись далеко –
До вечірніх хмар багрових!
Умертвив мого він батька
Хитрощами і лукавством,
Як той з місяця спустився
На землі мене шукати.
Він, найдужчий з Чародіїв,
Шле пропасницю з болота,
Шле заразливі тумани,
Шле нам випари отруйні,
Шле з низин імлу убивчу,
Шле нам смерть й тяжкі хвороби!
Лук візьми, о Гаявато,
Стріли з вістрями із яшми,
І дубину Паґавоґан,
Рукавиці Мінджикавун,
І березове каное,
Жир візьми із Міші-Намі,
Намасти борти, щоб швидко
Проминуть смолисті води;
Вбий лихого чародія,
Від пропасниці врятуй нас,
Що з боліт він видихає,
І помстись за мого батька!»
Вмить зібрав наш Гаявата
Всі воєнні обладунки,
Для плавби спустив каное,
По боках його погладив:
«Мій Чімауне любимий,
Мчи, березове каное,
До вогненних змій, що бачиш,
Мчи до чорних вод смолистих!»
Мчить вперед Чімаун радо,
А шляхетний Гаявата
Пісню бойову співає;
А над ним орел воєнний –
То Кеню, орел воєнний,
Володар гуртів пернатих,
З криком в небі пролітає.
Перед ним вогненні змії,
То Кенабік, дужі змії,
Що здіймались над водою,
Мерехтіли над водою,
На путі клубком лежали,
Гребені свої піднявши,
Жар і випар видихали,
Щоб ніхто не зміг минути.
Та безстрашний Гаявата
Крикнув голосно і мовив:
«Путь звільніть мені, Кенабік,
Не затримуйте мандрівку!»
Засичали вони люто,
У відвіт вогнем дихнули:
«Йди назад, о Шоґодайа,
До Нокоміс, Боягузе!»
Розлютившись, Гаявата
Лук підняв свій ясеновий,
Стріли взяв із вістрям з яшми,
У клубок пустив зміїний;
Кожне тятиви звучання –
Це крик ратний і крик смерті,
Кожне стріл дзвінке свистіння –
Це спів смерті для Кенабік.
Плавали в воді кривавій
Мертві вже вогненні змії,
А між ними Гаявата
Плив безпечно й утішався:
«Мчи, Чімауне любимий!
Уперед до вод смолистих!»
А тоді взяв жир від Нами,
Ніс, борти каное змазав;
Добре вимазав, щоб швидко
Проминуть смолисті води;
Ніч усю він плив невпинно,
Плив по тих тягучих водах,
Цвіллю вічною покритих,
Чорних від рослин зігнилих,
Замкнених в листках латаття,
Хмурих, мертвих і смердючих;
Місяць блиском освітляв їх
І вогні блукали всюди –
Душі мертвих їх палили
На нічному відпочинку.
Все під місяцем біліло,
А вода чорніла в тіні,
І комар кружляв, Суґема,
Біля нього з грізним співом;
Світляки теж, Ва-ва-тейсі,
Факелами вбік манили;
А Дагінда, ця бик-жаба,
Голову наверх піднявши,
Пильно глянула на нього,
Схлипнула і вниз пірнула;
Свистом тисячоголосим
Відгукнулись вмить багнища,
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із далекого болота
Про героя сповістила.
Плив на захід Гаявата,
В Меґісоґвона країну,
До Перлової Пір’їни,
Поки місяць не стомився
На його лице дивитись,
Поки сонце не звелося,
Не зігріло його плечі,
І тоді перед собою
На горбі Вігвам Яскравий
Бачит він, де Дух Наживи,
Де найдужчий з Чародіїв.
Ще Чімауна погладив
По боках і мовив: «Далі!»
Затремтів той і щосили,
З гордістю і переможно,
між лататтям вмить проскочив,
між ірисів й очеретів,
І на березі за ними
На сухе став Гаявата.
Миттю взяв лук ясеновий,
На пісок кінцем поставив,
Обіперши об коліно,
Тятиву напнув тугіше,
Взяв стрілу із вістрям з яшми,
Стрілив у Вігвам Яскравий,
Наче вісник проспівала
Та стріла його послання,
Його виклик гордовитий:
«Вийди, Перлова Пір’їно,
Гаявата вже чекає!»
Вмить з Яскравого Вігвама
Вийшов дужий Меґісоґвон,
Статний і широкоплечий,
Темний і жахливий з виду,
З голови до ніг в прикрасах,
У воєннім обладунку,
В барвах, як ранкове небо,
В бурих, синіх, жовтих смугах,
Голова в орлинім пір’ї,
Що гойдалось наче гребінь.
«Тебе знаю, Гаявато!» –
Крикнув голосом він грому,
Крикнув тоном глузування:
Геть спіши, о Шоґодайа!
До жінок скоріш вертайся,
До Нокоміс, Боягузе!
Бо уб’ю тебе на місці,
Як колись убив їй батька!»
Відповів мій Гаявата,
Без боязні, без тривоги:
«Слово гостре – не дубина,
І не тятива чванливість,
Від стріли сміх не гостріший,
Краще діло, аніж слово,
Дія дужча, аніж чванство!»
Почалась найбільша битва,
Що таку не знало й сонце,
Що й орли не пам’ятали.
Цілий літній день тягнулась,
Від світанку до заходу;
Гострі стріли Гаявати
Марно били у кольчугу,
Марно сипались удари
В рукавицях Мінджикавун,
Марно гупала дубина,
Що могла розбити й скелю,
Але не змогла пробити
Вомпум – чарівну кольчугу.
Вже у смерку Гаявата
Сперсь на лук свій ясеновий,
Зранений і в безнадії, –
Мав поламану дубину,
Як лахміття рукавиці,
І стріли три непотрібні;
Зупинився під сосною,
Де мохи з гілок звисали;
Стовбур був покритий густо
«Шкірою взуття для мертвих» –
Жовто-білими грибами.
Раптом чує між гілками
Обізвався дятел Мама:
«Ти у голову прицілься
Меґісоґвона стрілою,
Попади у пук волосся,
Де коріння кіс смолистих –
Тільки там він уразливий!»
З наконечником із яшми
Вихорем стріла мелькнула,
Лиш нагнувся Меджісоґвон,
Щоб жбурнути каменюку.
Просто в тім’я уп’ялася,
Де коріння кіс смолистих.
Він хитнувсь, вперед подався,
Впав пораненим бізоном.
Так! Як Пежекі, бізон, впав,
Коли прерія під снігом.
А за першою стрілою,
Друга блиснула ще швидше,
Впилась глибше, аніж перша,
Більш поранила, ніж перша;
В Меґісоґвона коліна
Затряслись, немов від вітру
Гнуться лози й очерети.
А стріла остання, третя,
Рану вдіяла найбільшу,
І могутній Меґісоґвон
Очі Поґука побачив,
Пломенисті очі Смерті,
Голос чув її з туману;
І під ноги Гаяваті
Впав найдужчий з Чародіїв –
Люта Перлова Пір’їна.
Щиро вдячний Гаявата,
Запросивши Маму, дятла,
З сідала поміж гілками
На сосні меланхолійній,
За його велику службу
Кров’ю чубчик пір’я змазав
На голівці дятла Мами;
І донині дятел носить
Чубчик той червоний з пір’я,
Як відзнаку за підмогу.
Потім скинув Гаявата
З Меґісоґвона кольчугу,
Як трофей цієї битви,
Як ознаку перемоги.
Над водою тіло кинув
На піску вниз головою –
У пісок засунув ноги,
А лице впихнув у воду.
А над ним орел крутився –
То Кеню, орел воєнний,
Кола звужував в польоті –
Линув ближче, ближче, ближче.
Повиносив Гаявата
З Меґісоґвона вігвама
Цінні шкури і прикраси –
Хутра із бобрів й бізонів,
Соболів і горностаїв,
Капшуки, намиста, паски,
Колчани в оправі з мушель,
Повні стріл зі срібним вістрям.
Плив він радісний додому
Крізь смолисті чорні води,
Мимо змій, що вже сконали,
Із трофеями двобою,
З криком, співом переможним.
А на березі стояли
Чібіабос і Нокоміс,
І безмежно сильний Квасінд;
На героя всі чекали,
Спів почувши переможний.
Люди в селищі вітали
Його танцями й піснями,
Під час учти всі кричали:
«Честь і слава Гаяваті!
Він вбив Перлову Пір’їну,
Дужчого із Чародіїв,
Що пропасницю слав люту,
Слав з низин імлу убивчу,
Слав нам смерть, тяжкі хвороби!»
Дорогими Гаяваті
Стали спогади про Маму!
І на знак тісної дружби,
На знак пам’яті довічний,
Люльки він чубук оздобив
Чубчиком кармінним з пір’я,
Гребенем червоним Мами.
Меґісоґвона багатство,
Всі трофеї тої битви,
Розділив на всіх правдиво,
Порівну роздав він людям.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
9. Hiawatha and the Pearl-Feather
ID:
788615
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 22.04.2018 22:37:53
© дата внесення змiн: 12.03.2023 21:45:32
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
