Сидів над урвищем, спустивши ноги вниз.
Багряна куля схилу добігала,
а поряд догорав тріскучий хмиз,
що ще колись з коханою зібрали.
Полинула давно за небокрай,
туди, де йде світило спочивати.
Мені додому теж пора… Гай-гай!
Стомився в самотині вікувати.
Самого вже давно покинув страх
попасти на гостину до Аїда.
На стоптаних чоботях пил і прах,
а в торбі кусень хліба й „Енеїда“.
Стемніє, як багаття догорить,
і землю непроглядна ніч укриє…
Останні думи линули в блакить,
не здійснені де бовваніли мрії.
грудень 2017
Якщо глибоко копати, то екзистенційні роздуми можуть прийти на будь якому етапі свідомого життя, і причини бувають різні (сама нещодавно пережила своєрідну кризу "що буде, як мене не буде"). Але у Вас досить спокійне і красиве, якщо можна так описати, відчуття скінченності... У будь якому випадку краще налаштуватися на тотальний позитив, чого і бажаю Вам
Дякую за Ваші оптимістичні роздуми, але я уже звик спокійно дивитись на неминуче. Думаю, що думається, пишу, що пишеться, говорю, що думаю, не тужусь і не надуваю щоки. Іншими словами намагаюсь жити із задоволенням і Вам того ж бажаю!
