Порубані тоненькі гілочки
Я склав учора в купку під сараєм,
Щоб, може, попалить на шашлички,
Коли столичні гості завітають.
Сьогодні йшов і глянув мимохідь -
Горять дрівця! Та якось трохи дивно:
Мов золото червоне кожна віть,
Ні полум’я, ні жару, ані диму.
Повітря мов світилося само,
Спокійно, тихо, загадково наче.
Подумалося навіть, що це сон,
А в снах усе буває. Та одначе…
Наводив тіні надвечірній час,
Поволі сонце на спочин котило…
Та це ж воно, черкнувши перелаз,
Тоненьким пензлем дрова запалило!
Погасло сонце. Зникли світлячки,
У небі іскри-зорі засіяли.
Тендітні мовчазливі гілочки
Напевно, довго на гостей чекали.
Я й сам немов живу у тім вогні,
Чогось дивлюся – хай би ще явилось.
Світило сонце, проминали дні,
Однак видіння те не повторилось.
Цікаво та загадково. 
