Картина Жака Жозефа Тіссо „Вірсавія сумує за чоловіком”.
Спи, дитинко, допоки безгрішний.
Я - Вірсавія, мати стражденна.
Оповім тобі стиха й неспішно
Чи то правду чи казку про мене.
А ти спи. Краще думай, що казка.
Вранці встанеш й гайнеш до саду.
Лишиш в пам’яті мамину ласку.
І мені легше: сповідь - розрада.
Синку, синку, була я щаслива
В шлюбі першому (кажуть, від Бога!).
Він був мужній, я - юна й вродлива,
Не чекали від долі лихого.
Та на горе наше вподобав
Мене цар. Вірні слуги схопили.
Марні сльози – не зробиш нічого.
Я скорилася владі та силі.
Як я тільки царя не вмовляла!
„Гріх кохатись з чужою жоною”.
А у відповідь (я аж заклякла):
„Маєш мужа? То будеш вдовою!”
Якби знала, що так воно буде
Я б спотворила себе навіки!
Не виходила б зовсім на люди!
Занапастила я чоловіка...
В найзапекліше місце бою
Мого Урію цар послав.
І гріха мов й не мав за собою:
Що ж, загинув – на те і війна.
Я боялась плачам волю дати,
Не тому, що від сліз марніють.
Сум – це докір. Цар міг покарати,
А я вже була при надії...
В тебе брат був... Та прошу: тихіше!
Бо не можна про це говорити!
Цар про нього не згадує більше:
Нащо приспану совість будити?
Кволий хлопчик помер. Покаянні
Цар псалми співав, тиждень не їв.
Потім дрантя змінив на убрання,
Сльози витер й ще сина зробив.
І пишався ж як: „Богу я милий,
Якщо дав мені знову дитину.”
А я...Каюсь: тебе не хотіла.
Полюбила, коли народила.
Сон наснився мені на світанні:
Наче кат мій старий вже і кволий
І йому беруть дівчину гарну,
Щоб його зігрівала собою.
Аж зі страху, сердешна, вмліває.
Та дарма: дід не зможе нічого.
Лише слину до полу пускає
Та від злості трясе бородою.
І кортить йому хоч на годинку
Стати знову вродливим і вправним.
Не буває див. Й снилося, синку,
Яким станеш царем ти славним.
Знаєш, заради цієї миті,
Сина бачити мудрим і дужим,
Все на світі можні стерпіти
І життя не клясти осоружне.
