Майже три роки пробув Володимир у варязьких краях. Його серце краялося від думки про те, що Ярополк убив Олега, не глянувши ні на що. Неймовірного болю він зазнав і від того, що розумів, як важко Предславі там, на Русі, нікому не потрібній. Її син, ставши правителем всієї держави, дуже зазнався і ні разу не спробував знайти молодшого брата, котрий разом з дядьком Добринею переховувався далеко на півночі.
Найбільшою втіхою юнака стала його кохана дружина Олава — дівчина княжого роду, донька варязького князя, на території якого був Володимир. Стрункий стан, вогняне волосся, блакитні, наче небо очі, білосніжна шкіра — дівчина мала неймовірну вроду.
Олава була ще й дуже розумною. Її батько надзвичайно обожнював свою доньку, тому її навчали найкращі вчителі всього краю. Він дуже хотів, щоби чоловіком доньки був хтось зі знатного роду та власне з цієї причини видав її заміж за русича.
У молодого подружжя з’явився перший нащадок — Віссивальд або ж Вишеслав, як його потім назвали на Русі. Хлопець був точною копією Олави, за що Володимир обожнював свого сина.
Восени 979 року Володимир, отримавши велику військову підтримку від свого тестя та варяг, вирушив війною на Русь. Свій останній вечір юнак провів з сім’єю, а потім залишився на одинці з собою. Він вийшов на велику терасу та мріяв про те, як наступатиме на брата. Всю ніч спав солодко, наче немовля. Вранці, коли прийшов час вирушати, помолився і вийшов на ґанок, де зібралася княжа родина.
- Готові? – спитав дядько-наставник. – Гриді чекають на Вас.
— Нехай мій брат-убивця знає, що я іду по його голову! — сказав Добрині перед походом. — Це буде моя помста!
— Не треба, князю. Ярополк вже заплатив за скоєний злочин. – заперечив дядько.
— Боги мені допоможуть, — відповів і глянув на своїх Олаву з Вишеславом. — Мої милі, — обійняв їх, — обіцяю, що довго не буду. Тільки-но дійду до Києва, негайно вас заберу!
Хлопчик посміхнувся від слів батька і притулився до нього. Олава дала хустинку чоловікові, посміхаючись.
— Тримай, Володимире! Носи її біля серця!
Після довгого прощання князь покинув варязькі краї. Він їхав довго, не поспішаючи нанести удар братові. Душа боліла та руки тремтіли від думки, що він уб’є Ярополка. Добриня довго дивився на муки племінника і сам засумував: його повернення ніхто не чекав.
Добриня все життя був самотнім. Так, він мав сестру Малушу, котру надзвичайно любив, а коли її втратив — присвятив себе Володимиру, котрий став для нього не просто князем, але й найкращим другом. Сім’ї чоловік так і не мав: ніхто не хотів заміж за гридя, котрий весь у клопотах.
Військо князя спинилося на межі полоцького князівства. Надворі вже розпочиналася рання зима: іноді надлітав сніг, а всі водоймища вкрилися льодом. Часто піднімався морозний вітер, від якого ставало зовсім холодно. На щастя, варяги звикли до такої погоди.
— Ярополк знає про наш прихід, — до шатра племінника ввійшов Добриня.
— Хто посмів сказати?
— Полоцький князь Рогволод, його люди бачили нас.
— Мій названий брат… - промовив крізь зуби.
— Так. Він із Ярополком заодно.
— Мені його шкода, дядьку.
— Чому?
— Рогволод не розуміє, що коїть! Князь Улеб не завжди був у захваті від свого сина, власне тому і відправив його княжити сюди, до Полоцька. Пам’ятаєш, як це князеві обійшлося? Рогволод навіть не правив тризну за батьком. Та що там про батька, він забув про свою матір Марію, про сестру Божену, котра досі нещасна у Візантії.
— Може, викличемо його на переговори?
— Він не пустить нас пройти цією землею. Ярополк, як я пам’ятаю з дитинства, обіцяв йому владу. А він ще й посватав його єдину доньку!
— Рогніду?
— Саме її, — виглянув зі шатра. — Ми йдемо на Полоцьк!
Наступного ранку місто впало під навалою варяг. Довкола не було ні душі – всі втікали та ховалися, де могли. Новгородський князь першим пішов у наступ і разом з Добринею проскочив до міста.
Володимир ступав по Полоцьку, зайшовши до княжих палат, де був його двоюрідний брат. Рогволод дивився на Володимира зі зневагою. Поряд з ним були два сини та донька Рогніда, надзвичайно красива. Вона була найстаршою з-поміж дітей князя — їй було тринадцять літ.
Князь чудово пам’ятав, чому його дядько Улеб відправив Рогволода геть з Вишгорода. Хлопець, будучи ще підлітком, часто бешкетував, не даючи спокою нікому. Коли йому було чотирнадцять, він закохався у варязьку дівчину-однолітка і між ними спалахнуло палке кохання. Його обраниця була донькою одного з воєвод, тому всі юнаки міста бажали колись взяти її у жінки. Коли дітям виповнилося п’ятнадцять, вони побралися і через декілька місяціву них народилася донька Рогніда. Улеб та Марія спочатку відправили його до Полоцька, де ще декілька років тому тримав у руках владу його дід Рогволод. Там, після смерті родича, юнак утвердився як князь, і одружився на своїй коханій.
— У тебе чудова донька, Рогволоде, — мовив Володимир. —Дозволь мені попросити у тебе її руки та серця, а натомість ти припиниш бої. – глянув на дівчину, Добриня дістав меча.
— Не хочу роззувати сина рабині, — з огидою мовила дівчина, — ніколи!
Ці слова зачепили душу Володимира. Він знав своє місце у цьому світі, та ніяк не міг стати чистокровним князем, вартим свого батька. Дядька ці слова також неабияк образили: донька полоцького князя образила не лише покійну Малку, але й увесь її рід.
Добриня підняв меча і замахнувся, — Рогволод впав мертвим. Його жінка та налякані сини кинулися хто куди і впали то від стріли, то від меча руського гридя. Князь Володимир підійшов до Рогніди і взяв її за руку.
— Будеш моєю жінкою, — голосно констатував. — Якщо скажеш хоч слово проти — знищу!
У серці князя палала ненависть до дівчини, котра його зневажила. Він прагнув покарати її за гострий язик.
— Ярополк прийде сюди і звільнить мене! — кричала Рогніда. — Якщо з моєї голови впаде хоч одна волосина, то він уб’є тебе!
Володимир глянув у її чорні, мов ніч, очі. Рогніда стихла на мить, спіймавши його ненависний погляд на собі: князь ненавидів її, зневажав, як і вона його. Ніщо не цікавило її так, як його наміри.
Князь глянув на свого дядька і суворо наказав.
— Княжну тримайте в полі зору. Спробує утікати — вбийте!
Він ще раз оглянувся довкола та єхидно посміхнувся: це була перша перемога над Ярополком. Тепер Володимир твердо вирішив не відступати від своєї мети і знищити рідного брата будь-якою ціною. Добрий і невинний Володимир зник назавжди.
***
Добриня зайшов до шатра Володимира, що виглядав грізніше від Перуна, який, якщо щось було не так, кидав блискавки на землю зі страшним грохотом. Здавалося, княжич ось-ось підведеться та продовжить справу величного бога.
- Що у тебе, дядьку? – підвів очі.
- Звістка з Києва. – підійшов ближче до племінника. – З перших вуст, як то кажуть.
- Хто доповів? – здивувався. – Я, наче б то, не маю помічників з-поміж людей Ярополка.
- Проте я маю, Володимире. – зітхнув. – У Києві свято: князь одружився сьогодні вранці.
- Невже? – підвівся. – Ха, весь у батька… Той також не надто поспішав зі своїм весіллям. – посміхнувся. – Хто наречена?
- Гречанка, з-поміж знатного роду, кажуть… Чи то якась княжна, чи то царівна…
- Мабуть, мати Предслава так звеліла. – перебив Добриню. – Брат ніколи не додумався би на таке.
- Ще б пак! – засміявся гридь.
Володимир присів на землю та зітхнув. Його серце було не на місці: дружина та маленький син залишилися хтозна де, за морем, на півночі. Ні, він обов’язково поверне владу собі та забере свою нову сім’ю до Києва. Ще він допоможе влаштувати особисте життя дядькові, котрого так любить, бо той заслуговує на це.
- Що з тобою, княжичу? – похмурнів воєвода. – Що завдає тобі болю, ранить серце твоє?
- Мої рідні так далеко… Тільки ти поряд… - опустив очі. – Я сумую за ними, не хочу втратити їх, покинути…
Він підвів свої сині очі, а потім, важко зітхнувши, виглянув з шатра. Надворі сутеніло, зірок та місяця не було видно. Князь розумів, що цього вечора повинно трапитися щось надзвичайне: це був один з трьох останніх вечорів поза межами Києва, до котрого він прямував. За сотні верств південніше від нього була столиця, де у цей час хвилювався Ярополк, котрий тільки-но отримав звістку про захоплення Полоцька сином рабині.
- Добрине… - глянув на воєводу. – Як там Рогніда?
- Княжна сумує, князю…
- У неї є все, що потрібно? Їжа, вода, одяг, постіль?
- Усе є, Володимире. Тільки… - прошепотів. – Вона плаче.
- Дівчина плакатиме… Не один день плакатиме. – знову виглянув з шатра. – Приведеш її сюди, тільки-но стемніє, гаразд?
Чоловік мовчки кивнув. Він зітхнув, бо йому було шкода молодиці, що так рано залишилася сиротою, тим більше, у полоні лютого ворога. Талан Рогнеди нагадувала йому їхню з Малушею долю, чим ще більше прив’язувала його до дівчинки.
Ввечері до Володимира прийшла донька Рогволода. Вона, зайшовши до шатра, вклонилася чоловікові, не піднімаючи свої карі оченята. Її довге, темне волосся закривало плечі, груди та живіт. Бліда шкіра ловила на собі світло від свічок, що стояли на невеличкому столі поряд з юнаком. Біла, наче сніг, сукня закривала її ноги та тягнулася шлейфом за нею по сирій землі. Голова не була покритою – її прикрашала красива біло-золотиста пов’язка зі слов’янськими орнаментами.
- Князю… - промовила.
- Проходь, Рогнідо. – підвівся Володимир. – Я чекав на тебе.
Дівчина зробила декілька невпевнених кроків до молодика та спинилася. Вона знала, навіщо лютий ворог покликав її до себе. Добриня стояв під шатром, прислухаючись до розмови племінника та полонянки.
- Ти знаєш усі звичаї, чи не так? – спитав князь у наляканої.
- Знаю. Я знаю багато всього. – відповіла.
- Я чув, що в Полоцьку розповідали про тебе. – посміхнувся. – Усім ти була до вподоби, всі захоплювалися не лишень твоєю красою, але й твоїм розумом. Багато хто казав, що ти нагадуєш…
- Княгиню Марію, чи не так? Або ж княгиню Сфанду, як її ще називають… - на мить спинилася. – Вибачте, я не хотіла Вас перебити.
- Ти ще дуже юна та не розумієш багато чого. – промовив Володимир. – Цього разу я пробачаю тебе. – глянув на свічки. – Маю розмову до тебе, юнко.
Добриня завмер. Він ще уважніше слухав розмову родича, щоб зрозуміти всі його замисли.
- Кажуть, що тебе сватав сам князь Ярополк. – продовжив розмову. – Що ти відповіла на це?
- Я ще зовсім дитина… - прошепотіла. – Мій батько, князь Рогволод дав згоду.
- Коли у вас мало бути весілля?
- Коли мені виповнилося б чотирнадцять або ж п’ятнадцять.
- Це вірне рішення… - підійшов з іншого боку до молодиці. – Ти ще дуже юна, щоб бути княгинею, а тим паче, дружиною. Ти знаєш, що тепер повинна стати моєю жінкою?
- Знаю, князю…
- Але я поміркував і вирішив дати тобі ще часу: я зачекаю, коли тобі виповниться чотирнадцять, щоб узаконити наш шлюб. – глянув Рогніді у вічі. – Ти згідна?
- Ваше слово – понад усе… - промовила.
- Тоді йди, відпочивай… - відповів. – Попереду далека дорога до Києва.
Молодиця вклонилася і поспішно вийшла з княжого шатра. Добриня, побачивши її, полегшено зітхнув. Володимир сів на землю, також зітхнувши: він чудово знав, що відчуває його полонянка, проте його воля була понад її почуттями.
ID:
749003
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.09.2017 15:43:35
© дата внесення змiн: 05.09.2017 17:18:25
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
