Минуло 7 літ.
Зима лютувала. Такого звірячого холоду жителі Києва ще не пам’ятали. Всі заготовляли дрова, масами ідучи до лісу. Довкола з невеликих димарів до неба тікав дим.
У княжому домі також було прохолодно: вся сім’я зібралась у великій залі, де щосили потріскувала дровами піч, і куталися у хутра.
— Скільки живу — такого не бачив… — прохрипів Святослав, погладивши свою невелику чорну бороду та подекуди ще рідкі маленькі вуса. — Начебто й хороми утеплені, а все одно прохолодно. Кажуть, що там, на півдні, набагато тепліше. Ох, хотів би я туди!
— Всьому свій час, — відповіла Ольга, глянувши на синів. Улеб підкинув ще дров у вогонь. Він також виріс, проте ні бороди, ні вус у нього ще не було.
Ольга за ці вісім років дуже змінилася: її скроні покрила ледь помітна сивина, перші зморшки стали ще виразнішими, а очі перестали світитися.
— Тобі би одружитися, сину… — звернулася Ольга до Святослава.
— Ми з Вами про це вже говорили, — обірвав на півслові матір.
— Улеб скоро поїде геть з міста, до Вишгорода, а ти зостанешся правити, — наполегливо продовжувала княгиня. — Я вже стара, не зможу тобі допомагати. А от дружина…
— Годі! Я сам вирішу, коли мені весілля правити, — схопився як навіжений, і пішов геть із зали.
Молодший опустив очі.
— Тоді я одружуся, мамо.
— А от тобі ще не варто спішити, мій сину! — посміхнулася. — Ще встигнеш… — і на мить замислившись, підвела погляд. — Ти вже вибрав когось?
— Так…
— Хто вона? Розкажи мені.
— Її звати Есфір. Волосся, наче в золоті скупане, очі, як небо нічне, вуста її сміються; вона не йде, а пливе у просторі.
— Якого роду?
— Батько гридь, помічник Асмуда та Свенельда, а матір готує нам обіди. Ви вже бачили її.
— Ти молодець, Улебе, що даремно не марнуєш свого часу, — зітхнула.
Святослав, наче сокіл, вискочив з-за дверей і зіткнувся з Предславою — донькою покійного Тихона і Мирослави, молодшою сестрою Асмуда, котра допомагала матері поратися в домі.
— Вибач, що налякав, — спинився.
— Це Ви мене вибачте за мою необережність, — вклонилася. — Я не хотіла…
— Все гаразд, Предславо. Ми одне одного знаємо з дитинства: чому ти вибачаєшся?
— Мене так навчали, княжичу.
Юнак завмер на місці, розглядаючи дівчину, котру не бачив від літа. На відміну від Асмуда вона була аж ніяк не схожа на слов’янку: пишне кучеряве волосся падало їй на груди, очі горіховим відтінком манили його, а смагляве обличчя інтригувало.
— Я маю йти.
— Іди, — подивився їй услід. Серце вперше затріпотіло: невже ця юнка змогла причарувати його?
*****
Асмуд сидів у своєму будинку разом зі Свенельдом, з котрим потоваришував. Святослав зайшов до них, і ті підвелися.
— Вітаємо Вас, Святославе.
— І я вас вітаю, мої гриді! — сів поряд.
— Чого сумуєте, княжичу? — спитав Свенельд. — Чи трапилося щось?
— Про життя думаю. Мати наполягає на моєму одруженні, а я не хочу цього. То не для мене.
— Ви ж навіть не пробували, — заявив Асмуд. — У нас дівчат гарних багато, вибирай — не хочу!
— От ти, Свенельде, одружився, уже дітей маєш… А ти, Асмуде? Чому ти ніяк не знайдеш собі дружину?
— Я надто вимогливий до жінок, Ви ж знаєте. Та й відповідальність це неабияка.
— Дурість це! — відмахнувся інший. — Я живу так, як душа захоче. Це, як то кажуть, наче б то й не маю родини.
— Одружіться, княжичу, і побачите, чи вартувало. Тільки жону вибирайте таку, щоб і вроду мала небачену, і розум неземний, і терпеливість неймовірну. Лишень з такою щастя матимете.
Святослав посміхнувся, зрозумівши, хто йому потрібен.
*****
Уже майже місяць не зводив старший княжич очей з Предслави, а та, помічаючи на собі його погляд, червоніла.
Під час обіду дівчина допомагала Мирославі накривати на стіл, і Святослав, побачивши її, посміхнувся. Предславо зашарілася і випадково випустила з рук велику тарілку з їжею.
— Предславо! — підбігла до неї Мирослава. — Вибачте нам, княгине!
Ольга тільки повела головою і глянула на сина.
Коли всі пообідали і почали виходити із зали, княгиня гукнула до старшого сина.
— Святославе, зачекай-но! – княжич підійшов до матері.
— Так, мамо…
— Бачу, ти примітив собі дівчину. Це Предслава?
— Вона чудова, чи не так?
— Я не проти такої невістки, але… Не гоже знатний рід з простими змішувати.
— Для мене це не має ніякого значення…
— А що ж люди скажуть? Як то буде?
— Ви ж також походите з-поміж простих людей, а батько закохався у Вас і зробив своєю дружиною. Невже не пригадуєте такого?
— Замовкни!
— Навіть не подумаю! Я сам виберу, що для мене найкраще! — і вклонившись, вийшов геть. Ольга завмерла на місці і важко зітхнула.
Стосунки між ними назавжди зіпсувалися.
Святослав забіг до конюшні, осідлав першого-кращого коня, і поїхав геть з Гори аж до берегів Борисфену, де колись, у далекому дитинстві, він бував з Ігорем та Улебом.
На виїзді з Гори ріка виблискувала під сонячним світлом, пропонуючи княжичу сховатись від страшного пекучого сонця у її прохолодній воді, задрімати під великою старою вербою.
Святослав пробув на березі до сутінок. Коли зорі з’явилися на небі та місяць почав освічувати ріку, неподалік він помітив жіночу постать, що також милувалася пейзажем. Хлопець швидко підійшов до неї.
— Чому сумуємо?
Дівчина підскочила і повернулась до молодика.
— Я, княжичу… — притихла. — Ви так мене налякали.
— А кого ти хотіла тут побачити?
Дівчина посміхнулась, опустивши очі.
— Чудове місце, чи не так?
— Прекрасне. Місце мого дитинства.
— І мого.
— Коли я була маленькою, тато нас із Асмудом приводив сюди. Ох, обожнювала я ті часи… А потім брат виріс, став при Вашому домі, батько загинув, а мати досі світу не бачить.
— Сумуєш за тими часами?
— Дуже. Так бракує батька...
— Мені мого також. Дуже.
— Князь Ігор був чудовою людиною. Вічна йому пам’ять.
— Як і твоєму батькові. Я досі пригадую, яким чудовим гридем був Тихон, — глянув на дівчину. — Ти знала, що я тут буду?
— Ваш брат…
— Ох, цей Улеб… Навіщо ти прийшла?
— Не варто було мені приходити, — прошепотіла і кинулася бігти геть, але Святослав схопив її за руку, і спинивши, обійняв.
— Від кохання не втечеш, моя люба.
— Ви знали?
— Авжеж. Відтоді, як ми вперше побачили одне одного.
— Але це неможливо! Ми геть різних станів, чужі!
— Коханню немає ні перешкод, ні меж. Якщо ти мене справді кохаєш, то я згоден віддати тобі всі свої почуття.
— Я Вас кохаю…
— І я кохаю тебе, — пригорнув дівчину ще міцніше і поцілував.
*****
Менше аніж через місяць, Святослав узяв собі в жони Предславу, не тямлячи щастя від цієї події. Вони зіграли пишне весілля на всю Гору та весь Київ, охоче запрошуючи всіх до святкування.
Великі столи прогиналися від всіляких наїдків, довкола всі веселилися, танцювали.
— Вони такі щасливі, — промовив Улеб, сидячи поряд з Ольгою.
— Невдовзі й твоє весілля зіграємо, — посміхнулась. — Готуйся, мій соколе!
— Дякую Вам, мамо! — поцілував їй руку.
— Асмуде, — підвелася Ольга. — Вітаю тебе!
— Це я Вас вітаю, княгине, — вклонився і також поцілував жінці руку. — Вірю, що княжич зробить мою сестру щасливою.
— Будь певен, — посміхнулася. — Накажи, щоби покої Святослава пишно прикрасили. — чоловік кивнув на знак згоди.
Княжич обійняв Предславу і вони закружляли у танці.
*****
Через рік у княжому домі пролунав голосний дитячий плач — на світ з’явився маленький княжич, син Святослава і Предслави.
Чоловік взяв малюка на руки і у присутності всієї родини, нарік.
— Віднині тебе зватимуть Святополком! У майбутньому ти станеш чудовим князем і матимеш владу небачену!
ID:
748254
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 29.08.2017 11:45:09
© дата внесення змiн: 29.08.2017 11:45:09
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
