Я зовсім не задумувався над тим, що це була в мене за дивна ГРВІ, через яку прийшлося три тижні пролежати в інфекційному відділені. Це я сьогодні розумію абсурдність цього діагнозу і його тритижневе лікування в умовах стаціонару інфекційного відділення, вірніше просто перебування. Насправді тоді мене після повернення з зони ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС просто помістили під нагляд, так як достеменно ніхто не знав, що зі мною відбувається. А тоді я просто радів, що це все скінчилося і що я здоровий.
На жаль ніхто з лікарів не сказав мені, що треба відповідально ставитись до здоров’я та стежити за самопочуттям і звертати увагу на прояви якихось відхилень, що наслідки радіації можуть проявитися самим неочікуваним чином. Та мабуть і якби хтось про це говорив, то я швидше всього не звернув би на ці слова уваги. Молодість брала своє. Я був повний сил та енергії, життя здавалось безхмарним і в планах на майбутнє місцю болячкам не було.
Це сьогодні, згадуючи цей період свого життя розумію, що певні зміни в здоров’ї все ж таки відбувалися, але на них просто не зверталося уваги. А дарма. Я став частіше і підхоплювати простудні та вірусні болячки та й процес одужання затягувався. В народі кажуть, - Де тонко, там і рветься. Ось мабуть таке місце знайшлося і в мене. Але тоді я цим не переймався та й ніхто над цим не задумувався, аж поки не пролунав наступний дзвіночок.
А пролунав він в липні 1989 року, рівно через три роки після того, як я потрапив на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Був чудовий липневий день – неділя. Тож я вирішив звозити дітей на річку хоч і відчував легке недомагання та трималася невеличка температура. Швидко спакувалися і поїхали на Десьонку, невелику притоку Південного Бугу. Ця річка неширока і неглибока, але дуже чиста з піщаним дном. Діти гралися та купалися, а я трохи вище по течії пробував ловити плотицю, яка зграйками виблискувала під лататтям. Адже купатися, хоч і з мінімальною температурою було недоречно.
Десь через півтори години перебування на річці я відчув, що мені стало важко дихати. Такого раніше зі мною ніколи не було. Одна річ, коли заболить голова, чи живіт, чи ще щось. Біль є біль, але його можна стерпіти. Та коли тобі не вдається вдихнути, коли тебе ніби хтось душить, це вже робиться страшно. Недарма один з найстрашніших способів катувань, це коли жертві одівають на голову целофановий пакет і таким чином перекривають дихання. Тут правда без пакету, але хтось ніби не дає змоги вдихнути повітря. Я насправді злякався, але щоб не налякати дітей, змушений був не проявляти свого страху. Тож сказав дітям, щоб збирали речі. Діти побачили мій стан, та спакувалися дуже швидко. Не роблячи різких рухів, дихаючи зі свистом, сів за кермо і вже десь через пів години ми були дома. З автомобіля до хати, зважаючи на невеличкий підйом, мене вже вели попід руки.
Лікарі швидкої діагностували астматичний приступ, ввели в вену якісь препарати щоб його зняти, розпитали, що і до чого, та сказали, що без лікарні не обійдеться, бо це само не минеться.
На наступний день дільничий лікар, отримавши інформацію зі швидкої про мою пригоду прийшла мене провідати і дуже вчасно. В мене знову зявилося затруднене дихання на фоні невеличкої температури. Вердикт – тільки лікарня. Тож діватися дійсно не було куди, ймовірність наступного приступу мене дійсно лякала.
Поклали мене на лікування в терапевтичне відділення бувшої міської лікарні №1 по вулиці Першотравневій. Тепер цієї лікарні вже немає, як і вулиці. Лікарню реорганізували і тепер тут залишилась тільки поліклініка, а вулицю перейменували на Магістратську.
Терапевтичне відділення розташовувалось на другому поверсі. Палати були невеличкі і були заставлені ліжками так, що залишались тільки вузькі проходи між ними.
Лікарем виявилась молода гарненька особа років двадцяти семи. Чорнява, з короткою стрижкою та пишними грудьми не менш як третього розміру. Вона вже десь встигла засмагнути і її бронзове тіло аж світилося молодістю, здоров’ям та жагою до життя. Вона чудово знала про свої принади та не намагалася їх приховувати. Та й що міг приховати коротенький, білосніжний халатик під яким була лише білизна, а білизну на бронзовому тілі халат на приховував, а ніби проявляв її. Лише від одної присутності такої лікарки хворі чоловічої статі намагалися харахоритися і забували про свої болячки.
Та справжнім святом і подією був обхід. Вузенькі проходи між ліжками робили його особливим. Лікар пробиралася по цих проходах, зупинялася біля хворого і слухала його в сидячому положенні, а потім переводила в лежаче положенні та пальпувала живіт. Для цього вона нагиналася до хворого і відповідно перед моїм обличчям халатик не міг заховати стрункі загорілі ноги та пружні сідниці в звабливих трусиках. Далі погляду відкривається плаский загорілий, темний живіт, великі груди, охоплені чашами бюстгальтера і вже потім погляд впирався в сусіда по палаті. Від побаченого пересихало в роті і серце починало пришвидшено колотитися.
З їх спілкування я зрозумів, що мій сусід був майже постійним пацієнтом цього відділення з діагнозом жовчо-кам’яна хвороба. Пізніше він розказував, що йому вже сім разів робили операцію по видаленню камінців з жовчного міхура і ось знову в нього виникли проблеми. А в цей час ще не було малотравматичної операції по видаленню цих камінців, яка є сьогодні – лапароскопія і не було апарату ультразвукової діагностики. А може в світі це все вже було, але до нас це ще не дійшло.
Якогось дня в палату завітав завідуючи відділенням – Іван Михайлович, кремезний чолов’яга років далеко так за сорок. Він теж привітався з сусідом, як із старим знайомим. Той почав жалітися йому на свої хронічні проблеми, болі в районі печінки, на що зав. відділення якось буденно, навіть байдуже відповів, що щоб зрозуміти весь характер перебігу хвороби то потрібно розстібнути живіт і подивитися, що там робиться. Ця буденність, чи то байдужість з якою він це сказав мене просто шокувала. Адже він достеменно знав про попередні сім операцій і тепер говорив, що треба розстібнути живіт так, ніби це робиться так же просто і легко, як розстібається піджак на ґудзиках, чи куртка на блискавці. Для мене, що не стикався до того з медициною, не враховуючи перебування з діагнозом ГРВІ в інфекційному відділенні, це звучало надто жорстоко. Але як показали наступі події, мені потрібно було до всього цього звикати.
Та повернемось до нашої лікуючої докторки. Завершивши обстеження хворого сусіда, лікар поверталася до мене. Я бачив все те саме тільки в зворотному порядку. Але тепер на першому плані були груди. Від того, що вона нахилялася, груди ніби наливалися і аж випадали з чашок бюстгальтера. Далі погляд ковзав по животу і вже далі поміж ногами та за коротеньким халатиком я знову бачив сусіда по ліжку. Вона бачила куди спрямований мій погляд, та здавалося, що це її аніскільки не бентежило, а швидше навпаки – їй це подобалося. Збентежений був швидше я. Але заставити себе відвести погляд можна було тільки на короткий час. Далі очі знову поверталися, щоб побачити звабливі принади.
Сьогодні, згадуючи її візити кажу, що як добре , що тоді ще не було моди на цю сучасну модель жіночої білизни – стрінги. Вона би їх носила, це точно, а що було б робити її пацієнтам, навіть не знаю…
В перший день лікар біля мене затрималася трохи довше щоб зробити призначення. Для цього вона дістала з кишені халата маленький блокнот і довго переписувала звідти в листок призначень назви ліків які я мав приймати. Вже потім я зрозумів, що це в неї була своєрідна шпаргалка, бо втримати в пам’яті назви лікарських засобів їй було не під силу, та й мабуть не це їй було в голові. Але і з того, що вона переписала з блокноту, вийшло досить багато, десь таблеток п’ять чи шість і це окрім уколів, які я добросовісно приймав.
Дивлячись як я тричі на день ковтаю по жмені таблеток, інший сусід по палаті, що був на років з двадцять старший за мене, але з подібними симптомами хвороби, тільки хитав головою та говорив мені, - Сину! Навіщо ти це все ковтаєш? Це тобі не треба! Ти себе слухай, що тобі треба.
Що він мав на увазі я тоді ще не міг збагнути. Не пити таблетки? Як це? Адже їх мені призначив лікар! Що виходить, не слухати лікаря? Але ж лікар хоче мене вилікувати!
Значення його слів я збагнув вже значно пізніше, коли справді з того переліку, що призначався лікарями сам навчився відбирати тільки те, що мені дійсно було потрібно і підходило для лікування. А тоді я добросовісно жменями ковтав ці таблетки і не розумів, чому мені стає не краще, а гірше. А невдовзі в мене виникла така тахікардія, що серце тріпалося в грудях як пташка в клітці. Я не міг навіть ходити, не те що підніматися сходами.
Звісно, що таке лікування не змогло мене поставити на ноги, тож після завершення повного курсу мене перевели для продовження лікування в пульмонологічне відділення міської лікарні №2, що тоді було по вул. Київська. Відділення було розташоване на другому поверсі лікарні, так мені здається. Приміщення було збудоване по типовому проекту і являло собою з’єднані між собою корпуси з довгими коридорами та палатами по обидва боки. В палаті було велике вікно, шість ліжок по боках і широкий прохід посередині. Тобто умови були значно кращі а методи лікування майже ті ж, що і в попередній лікарні. Знову таблетки та уколи, але перевагу тут надавали крапельницям.
Для цієї процедури почали використовувати одноразові крапельниці, які не були вже й такими дешевими. Але повної гарантії, що придбану тобою систему тобі і поставлять, не було. Одноразові системи використовувалися як багаторазові. Медицина працювала по старих правилах і робота по профілактиці СНІД ще не велася зовсім.
Вливали щоденно в вену десь з літру чи навіть більше різних препаратів, тож лежати піл крапельницею приходилося по кілька годин. Молодший медичний персонал поставивши крапельницю вже не дуже опікувався хворими. Тож ми швидко навчилися регулювати цей процес по швидкості введення препарату та переключати крапельницю, тобто переставляти інший флакон та і знімати її. Адже дочекатися сестричку, щоб зняла чи переключила крапельницю треба було по хвилин двадцять.
Потрібно розуміти, що при введені такої кількості препаратів впродовж години чи двох, дуже швидко наповнявся сечовий міхур. Приходилося терпіти доки очі не вилазили, а потім перекривши затискач крапельниці і взявши штатив з флаконом в іншу руку, йшов в туалет, який був в кінці коридору. Медперсонал при зустрічі для годиться сварився і говорили що треба було покликати санітарочку і та би поставила судно, так звану «гуску», та цього ніхто не робив. Та цю санітарочку теж не можна було докликатися, тож щоб уникнути «аварії» простіше було збігати таким чином до туалету.
Однакова біда об’єднує людей незалежно від віку. Тож спілкуючись з хворими, які вже роками вживалися з своїми хворобами, починало приходити розуміння серйозності перебігу того, що відбувалося зі мною. Розуміння приходило, але з миритися з цим було важко. Адже їх досвід виживання повністю відображався в народній мудрості, що тоді я почув від них. Це, що надбитий жбан довго воду носить і що старе дерево довго скрипить. Ця народна мудрість народження прикладом життя багатьох поколінь.
Одного дня в нашу палату поклали новенького. Чоловік в віці десь так років сорок п’ять. Про себе він розповів, що весною йому зробили операцію і видалили ліву легеню. Причину цієї операції я вже не пригадаю, але , що цікаво, лікарі йому порадили не говорити дружині, що видалили цілу легеню, а лише долю. Цю пораду мотивували йому тим, що дружина взнавши про видалену цілу легеню може його залишити. Якби там не було, але дружині він правду так і не сказав.
Буквально через кілька місяців після операції в нього знову виникли проблеми легенями. Що це за проблеми ми відчули буквально за пів дня. При бронхо-легеневих захворюваннях практично у всіх хворих збільшується виділення харкотиння. Тож майже в кожного біля ліжка стояла якась скляна баночка, куди спльовували ці виділення. Принесли якусь баночку і новенькому. Та невдовзі її змушені були поміняти йому на нічний горщик. Тоді вони були тільки металеві, покриті емаллю. Він за день наповняв його майже до половини. Але проблема була ще в тому, що цей горщик був без покришки, а на вулиці стояла тридцятиградусна спека чи навіть трішки більше. Виділення в цього чоловіка були з кров’ю, вірніше він кров’ю харкав і мали такий нестерпний запах, що в палаті було годі втриматися навіть при відкритих вікнах.
Так як санітарки не слідкували зовсім за тим, щоб вчасно вилити вміст цього горщика, це приходилося робити нам. Було шкода цього чоловіка, який ледве пересувався, та і нюхати цей сморід , який на цій жарі стояв нестерпний, теж не було сили.
Одного разу я став мимоволі свідком спілкування на коридорі між собою двох лікарів. Вони обговорювали стан здоров’я цього хворого. З розмови я почув, що вони вважають його безнадійним і він протягне максимум до двох місяців. Але реального стану справ ні пацієнту, ані його дружині лікарі не повідомляли. Навпаки, під час обходу говорили про нібито покращення і давали доручення дружині купляти якісь трави та готовити з них чаї.
Та невдовзі в нього почався такий процес гниття в грудях, що сморід в палаті стояв нестерпний – трупний.
Не витримавши цього я пішов в ординаторську і підняв невеличкий скандал. Ви чудово розумієте, що він приречений,- говорив я лікарям. То якщо вам його не шкода, то пожалійте хоч нас, бо знаходитись в одній палаті просто неможливо.
- А що ми можемо зробити?
- Та переведіть його в двомісну палату , що для інвалідів війни. Так хоч один чоловік буде терпіти незручності, а не одразу п’ять.
Не знаю, яка там подальше відбулася розмова між лікарями, та буквально через пару годин цього бідолаху таки перевели в двохмістну палату, а ще через пару днів його виписали до дому. Помирати…
Через якийсь тиждень без видимого покращення виписали і мене. Постійна задишка, тахікардія, астматичні приступи… Я ніяк не міг повірити і змиритися з тим, що це відбувається зі мною. Так як проведене лікування не дало бажаного результату, тож мені дали направлення на лікування в обласну лікарню ім. Миколи Пирогова. Статус обласної лікарні вселяв певну надію, тож я щиро вірив, що вже тут мене обов’язково поставлять на ноги.
Обласна лікарня на ділі виявилася звичайною лікарнею з тим самим набором медичних препаратів та процедур де основним засобом для зняття приступів теж був еуфілін. А так як в попередніх лікарнях мені його в вени влили вже більше відра, то подальше таке лікування не могло дати позитивного результату, а лише призводило до проблем з серцем. Та що викликало подив, то це крапельниці. Їх тут використовували ще якогось післявоєнного періоду. Вони були конструкцією з скляних трубок і червоних гумових шлангів, таких давніх, що вони були помережені тріщинами. Зрозуміло, що вони не могли бути одноразовими і на моє питання, - а як же профілактика СНІДу, мені дали зрозуміти, що розумних тут не люблять.
Відбувши нормативний курс лікування і в цій установі, мене виписали без видимих покращень. Правда у виписці з історії лікування було написано навпаки. Тут мені як і в попередніх лікарнях поставили діагноз – бронхіт з астматичним компонентом. І хоч колеги по лікуванню, майже вдвічі старшого віку з подібними симптомами, але діагнозом астма говорили, що і в мене астма теж, та лікарі твердили зовсім інше. І я їм вірив. Адже самі слова - лікарня і лікар говорили про те, що тут лікують. Та мені було лише тридцять чотири роки і ніяк не міг змиритися з думкою, що цієї хвороби я не позбудуся. Але вона нагадувала мені про себе щодня, щогодини. Постійні астматичні приступи, тахікардія, задишка при найменшій фізичній загрузці і що це відбувається зі мною, це було за межею мого розуміння. Але страшна дійсність постійно нагадувала про себе і я розумів, що треба шукати якийсь інший вихід з цієї ситуації, або змиритися. Пройшло ще чимало часу поки я призвичаївся жити з таким набором проблем і переосмислювати та шукати вихід з цієї ситуації. І таки навчився і таки знайшов. Правда дуже вже пізно і я лише мінімізував свої проблеми. Але пізно, це краще чим ніколи.
ID:
735461
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.05.2017 22:38:47
© дата внесення змiн: 02.11.2021 09:42:14
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ця новела - продовження попередньої "Малярійні горобці". Все це спроба такими короткими прозовими творами описати коротко цікаві історії життя. Адже їх є в кожного і всі вони настільки цікаві та неповторні, а інколи навіть фантастичні. Так, що дійсно, продовження буде....
