|
Моя дівчинка стояла в кутку і ображено поглядала на мене. Її онімілі струни немов би звинувачували мене у неприхованій приязні та, водночас, цілковитій байдужості до її присутності. Я ж просто не могла торкатись її своїми обезсиленими і холодними долонями, щоб не зашкодити, докорінно не знищити те, що крилося під трійкою уже вивчених мною акордів. Це було схоже на стан критичного анабіозу. Я. Канапа. Вікно. Десь на столі самотньо лежить мобільний, який постійно в режимі очікування. Як і я. В очікуванні дзвінка, есемес, які виведуть мене з цілковитого спустошення на дорогу мрії та сподівань. В такі моменти я уявляю собі дивний механізм десь в районі сонячного сплетіння. Імовірно, там міститься загострений серп, який здійснює колоподібний рух, постійно розрізаючи моє нутро із середини. Спочатку виникає дивне відчуття непевності, яке згодом переростає у нестерпні болі в тій частині тіла та свідомості, яку прийнято звати душею. Водночас, це все веде за собою втрату апетиту, виснаження організму та нерегулярний сон. Люди звуть такі симптоми коханням, а я «карою небесною», оскільки такі речі приносять лише страждання і вбивають інтерес до всього, окрім однієї звичайної людини, яка в думках та тій же душі підноситься вище всіх, проте залишається стояти щаблем нижче від Бога. Така ієрархія потреб, очолювана вірою та коханням, мала б надихати та спрямовувати кудись. Натомість, я залишаюсь на тій же точці відліку і, як вай – фай, «роздаю» Всесвіту свою апатію до життя.
Я лежу на канапі і подумки картаю себе за те, що народилася надто пізно. Можливо, моє місце не тут, а десь у сімдесятих – вісімдесятих роках минулого століття. Мені здається, чи тоді дійсно кохали по – іншому. Мої думки рояться в голові як бджоли – медоноси в момент, коли в кімнату заходить батько і починає щось розповідати про приїзд родичів наступного тижня. Я роблю вигляд, що мені цікаво слухати це, а, насправді, перебуваю десь не в цьому місці, не в цій кімнаті, ба більше, не в цій галактиці. Це можна було б порівняти з синдромом «маленького принца», проте така термінологія буде трішки неправильною. Сенс в тому, що мої думки десь вирують поряд з людиною (ні, напишу краще з великої букви – Людиною), яка так бездумно і жорстоко забрала у мене Серце, залишивши в грудях лише орган, який постійно перекачує кров. Звісно, з фізіологічної точки зору моєму життю, на щастя, нічого не загрожує. А от духовне… Тут наді мною нависла справжня пітьма, гнітючий відчай та безнадія. А ще ця клята осінь. Мовчки блукаю вулицями і ховаю руки в кишенях куртки, хоча їх мав зігрівати Байдужий Володар Мого Серця. Власне, тому я й не торкаюсь руками гітари, бо у трьох акордах міститься щось неземне, яке так і кричить про кохання та прагне вирватись на волю. Я ж, навпаки, намагаюсь приховати усе за маскою посмішки та безтурботності, хоча виходить це у мене не зовсім майстерно.
Я піднімаюсь з канапи, вмикаю комп’ютер та починаю пописувати вірші. Цей процес трішки полегшує мій стан, проте не надовго. Пишу з надією бути почутою і якось впливати на людей, бути Архітектором, але Архітектором людських душ. Людську душу також можна накреслити, а конкретніше – замалювати в ній різноманітні емоції та почуття. А ще її можна перекреслити, стерти з обрисів тіла та звичного життя. Тепер мої думки перериваються стукотом холодного дощу у вікно. Воно вкривається сльозами і цікавими малюнками із мільйонів краплин. Клята осінь примушує сумувати не тільки мене. І як же примусити її піти, зникнути назавжди? Та ніяк. Залишається тільки чекати зміну холодної та самотньої пори року ще гіршою. А що буде далі? Канапа. Я. Вікно. Та гітара, яку я так хочу зараз обійняти.
Вдалині десь виднілась постать Володаря моєї душі… Вона скиглить та, інколи, хоче повернутись. Водночас їй приємно відчувати на собі теплі дотики його долонь, які віддають дивним гулом десь у порожнечі сонячного сплетіння… І поки нас єднатиме зв’язок
І поки будемо обоє на стережі
Любов’ю так пронизаний рядок.
Ми не в мережі любий. Не в мережі
Твоє онлайн мене хоч і лікує
Проте мовчання добре убиває
Й руйнує все навколо. Так руйнує
Хоч маю в серці те…Що не вмирає.
ID:
698381
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.11.2016 17:03:43
© дата внесення змiн: 03.11.2016 17:03:43
автор: Sindicate
Вкажіть причину вашої скарги
|
