Тихо. Ледь сумно.
Я затишно вмощуюся у своєму ліжку і пишу Візантійного листа в нікуди. Знову. Чи знову я це роблю чи вперше? Нехай. Нехай це питання залишиться нерозгаданим. Кажуть... У цьому світі багато чого кажуть і... вловити межу між реальністю і фантастикою майже неможливо. А що якщо через багато років ми виявимося фантастикою? Нас не існує. Так само як і не існує майбутніх людей, тобто тих, які ще не народилися. Так само нас не існуватиме в майбутньому..
Чи варто поринати в побутові суперечки, розпорошувати себе на дрібниці і дурниці? Заради чого? Пам"ятаю - заради статусу в суспільстві. А ще заради рейтингу в соцмережах.
Набридло...
Що саме?
Якби голова могла говорити і сама сказала чому вона болить, через що, точно назвала причину свого болю - було б тоді простіше дізнатися що саме набридло. Але в тому увесь мед життя, що і життя непросте і в житті непросто і немає нічого простого.
Ускладнюю?
Можливо,
і не більше, ніж математики, фізики і хіміки формулами, теоремами, процесами наше земне буття.
У цьому світі не може бути нікому ані занадто тісно, ані занадто комфортно. В цьому і полягає вся суть життя - усе довкола гармонійно сплановано, виміряно, укладено.
Сьогодні спіймала себе на думці, що кінець світу таки мусить настати. Неодмінно. Незабаром. Бо хіба може далі продовжуватися ця суперечність між рідними, братами? І ніхто нікого не намагається спинити. Так добре. Так найкраще. Дивитися і чекати (з пожадливістю в очах) наступної репліки.
Людям треба видовищ.
Їм їх треба ще з Античних часів. Природньо. По-людському. Але те на що вони дивляться - неприродньо, непо-людському.
Мало хто зрозуміє ці слова і їхню суть. Байдуже. Їм до всього байдуже.
Найальтернативніший вихід - сидіти і мовчати і дивитися як пожирають одне одного такі ж самі люди як і вони. Ніхто не зацікавлений знати правду, істину. Головне - видовище.
Мені давно немає чого втрачати і від цього сьогодні я щиро посміхнулася. Аж занадто щиро. Те, що, можливо, чекає багатьох попереду, я пережила ще задовго до сьогоднішнього дня. І.... те, що пережили інші до сьогодні, мене чекає попереду. Гармонія і ніякої дисгармонії.
Осінь кидає свої виклики. Кожна пора року кидає свої виклики. Головне - вміти їх зловити і прочитати.
Бути чи не бути - ось в чому питання. Питання дня, тижня, місяця, року, століття, тисячоліття. Залишається... А що залишається? Купка багряного листя, яку ретельно спалить прибиральник і неозоре небо поглине дим від неї.
Не дивись так на мене, наче бачиш вперше. Пильний погляд, екран, монітор, раз, два, три - це уривки сну чи сон знімають наяву? Сьогодні він жваво вистрибнув з маршрутки і побіг на роботу. Може, так відбувається щодня, але... саме сьогодні, в чергову 21 осінь я йду і жбурляю ногами жовтогаряче листя, бавлюсь, прислухаюсь до вітру і... чую як сваряться двоє. Та ні, їх мільйони. Кожного дня сваряться мільйони, а то й мільярди людей і це... природньо, по-людському. Ми теж люди, А значить звикли.
"Мені сумно", - набираю на екрані маленькі літерки. А у відповідь:"Я тебе люблю, кохана. Все буде добре, мила." І в цих словах теж є своя суть. Напевно. Так само як в осені невід"ємний атрибут - жовтогаряче листя, а в людей - злість.
ID:
695249
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.10.2016 18:38:58
© дата внесення змiн: 18.10.2016 18:38:58
автор: Окса555
Вкажіть причину вашої скарги
|
