Кілька ночей довго не могла заснути: на повну гучність слухала рок, думала і ревіла, жаліла себе, втрачені можливості, прожиті намарно роки. У цілковитій сутіні емоцій, навіть не запримітивши, втратила ту єдину ниточку, котра пов'язувала мене теперішню зі мною колишньою. Чого варте моє життя, якщо робота не приносить задоволення, а на відпочинок не вистачає часу? Якщо за 30 років так і не стріла запаморочливого кохання, а тривалі чи, навпаки, тимчасові стосунки все частіше дратують? Чи можна змінити щось зараз? Кардинально?.. Не звертаючи уваги на оточення? Просто наплювати на всіх і вчинити як підказує серце?
Як хочеться поглузувати з усталених норм та правил!.. Хто і для кого їх прописав?!
Щось у мені надірвалось чи лопнуло. В якийсь момент набридло бути заручницею обставин — комусь підкорятись, догоджати, прогинатись — і не отримувати нічого взамін. Це як у сексі, коли над тобою нависає охоплений пристрастю чолов'яга і щось там бурмоче супер збуджуюче, а ти намагаєшся щосили вдавати, неначе ось-ось зомлієш від захвату і задоволення. Так можна грати вічно, але навіщо?.. Кому від цього стане краще?
Ось я, панянка з двома вищими освітами, довгий час прикидаюсь. У колі рідних — турботливою і самостійною, з коханцями — пристрасною фурією, на роботі — затятою кар'єристкою. Проте, незважаючи на всі старання, начальство мене не балує, а довгих три роки лише те й робить, що годує нескінченними обіцянками про запаморочливе підвищення. І тут я також вдаю! Вдаю, що не помічаю наскільки важкими стали власні вуха, як осіли плечі, від перекладених на них обов'язків старших колег, що у темному волоссі проглядаються нотки старіння, а поряд немає жодного натяку ні на щасливу родину, ні на успішну кар'єру.
Мабуть, щось надірвалось... Бо у ті ночі, на одинці з собою, я стала іншою... Набридло вдавати... Стомилась чекати, від когось залежати... Сьогодні я стала іншою. Вперше за три роки запізнилася на двадцять хвилин на роботу, хоча завжди приходила найраніше. Вперше не впустила до квартири подругу після її чергової сварки зі співмешканцем. Вперше не відповідаю на дзвінки коханця. Вперше, бо набридло! Дістало бути личинкою на великій карті людства!..
Мій шеф мало не втратив свідомість, коли замість чорнового звіту на заплановану з інвесторами конференцію, що має відбутися за півтора тижні, я подала заяву на відпустку.
Його обуренню не було меж. Спочатку вмовляв зачекати, ввійти в положення компанії, відгуляти місяць після конференції вже у статусі керівника!.. Але у мені щось надірвалось...
----Хочу зараз! Розумієте? Я три роки присвятила компанії, маю право!
Далі він кричав про западлянку, змію на шиї, вузьколобість, безперспективність, характер, знак зодіаку... Коротше, про все таке, що лишило б помітний слід на мені колишній, але тепер я інша. Щось у мені надірвалось...
----Прекрасно, Денис Кирилович! Це якраз у вашому дусі — наобіцяти гори золота, а потім підлещувати перспективою його колись отримати! Але зі мною такий номер вже не пройде. Я так часто уявляла те золото у своїй власності, що наситилась самими мріями. Тож нічого цікавого ви мені запропонувати не можете, іншими словами — ловити мені тут більше немає чого. Підпишіть.
Легким порухом руки простягла заяву про звільнення, розвернулась і попрямувала до виходу. У той момент я була на сто відсотків задоволена собою. Позаду чула нерозбірливі звуки голосу Дениса Кириловича, але вони викликали тільки посмішку. Сьогодні я стала вільною. Не знаю, скільки триватиме ця свобода — хвилину, годину, тиждень, місяць чи більше...Але вона потрібна мені, як ковток свіжого повітря, як зв'язок із внутрішнім “Я”, як сигнал людини в людині.
Однак щось у мені надірвалось...
ID:
696879
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.10.2016 17:38:28
© дата внесення змiн: 26.10.2016 17:38:28
автор: LenkoBurush
Вкажіть причину вашої скарги
|
