|
Блокпости на Маріуполі… Я вже й не пам’ятаю назву деяких. Та й умовні номери весь час міняли. Були стаціонарні, були пересувні, влаштовували мобільні. Ми побували на багатьох. До речі, місцева сепарська п’ята колона разів декілька труїла хлопців на блокпостах, підсовуючи отруєну їжу на блок-посту на виїзді з Маріка. Чули від інших, що й на деяких інших блокпостах теж таке траплялось.
Якось, на черговому виїзді на блокпости, разом з Писарем, Котом та Фізруком зайняли місцину попереду блокпоста в засідці - по-військовому, - в секреті. Вирішили розбитися на дві групи по обидві сторони дороги на під’їзді до Маріка, щоб при нагоді влупити з двох сторін. З б/к (боєкомплект) були : по парі Ф-1, по парі РГД, по чотири «ріжка», двадцять зарядів до підствольників - ВОГів і по ПМ в кожного з двома обоймами, не враховуючи бойової сокири Кота і моїх трьох метальних ножів. Наші та ЗСУ-шники були приблизно в кілометрах трьох від нас на блок-посту.
Вивчивши місцевість, ми засіли, а вірніше - залягли в якимусь очереті та кущах понад дорогою в низині. Перегукнулися по рації з колегами і нічичирк. Стемніло. Писар і Кіт поповзли на свої позиції. Ми ж домовились пантрувати по черзі. Я веду спостереження, а Фізручище «бодрствує», а потім навпаки. Фізрук, 25-літнй мрійник і романтик з Дніпропетровщини, який часто жартома ділився зі мною, півстолітнім дядьком, своїми походеньками, одразу взявся за телефона і нумо переписуватися з дівками. В засаді. Щоб не світити, вкрився бушлатом чи чим там і тихо «есемесив». Ладно, думаю, – хай вже грається, - аби толк був. Було відносно тихо. Розвідка мовчала. Де-не-де проїжджала машина, пару раз щось гепнуло. Раптом мій товариш мало не зіскочив на ноги, зашарудів, почав швидко відповзати від місця де була наша засідка.
- Ги...до...та!, - прошепотів мені з такою відразою, що я забув де ми і мало не почав кричати, що сталося. Потім зацитькав його і через паузу, врешті решт від нього взнав, що ми лежали в самісінькому епіцентрі колонії…слимаків.
- Та я – що? Я б і лежав, якби знав, що вони в штани не полізуть…, - весь одяг мій і побратима був у слизняках і білих мокрих доріжках від їх подорожей по нашому вбранні. Прийшлося міняти дислокацію. Тихо і непомітно. Але собі я затямив, що позицію завжди треба готувати ретельно. З мурахами було б складніше. Так і досиділи до ранку, коли-не-коли перегукуючись з товаришами. Кіт «пронявкав» перед самим ранком. Ми прокрались до нього і він повідомив, що в посадці біля нас якийсь рух. Вскинулись і зайняли фронтальну позицію, лицем до ворога вздовж дороги, дали знати на блокпост. Писар готував ВОГи. Наші АКМ і так були вже «пересмикнуті», лише зняли з запобіжників і вдивлялися до болю в очах вперед. Кіт прошептав щось про Карлівку і про те, як він «дасть просратись» за загиблих товаришів, а потім прошарудів мимо, на розвідку. Але не склалося поквитатись того разу. То були собаки-безхатченки. Тьху ти… Хоча з ВОГів пару раз тоді по посадці ми «зарядили», попередивши своїх – краще «перебдєть».
* * * * * * *
Читач, напевне думає, що я буду весь час розповідати про жахи війни, перестрілки, обстріли. Було й таке. Але хочеться написати і про наше просте життя, невимушено і натурально, бо яким би ти солдатом себе не відчував, яким би «рембо» ти не був, на цьому світі є прості земні речі, без яких – ніяк.
* * * * * * *
Якось в середині липня завітав до нас в аеропорт Тарас Компаніченко – наш український сучасний кобзар, лірник та лідер гурту «Хорея Козацька», автор багатьох пісень. Було приємно, що нас не забувають. Я з хлопцями : Графом, Синичкою, Алабаєм, Яріком та іншими тоді якраз їздили в місто у звільнення. В «Сіті-центрі» ще тоді здибалися з командиром «Азову» Білецьким, який мене хотів перевірити на касі, бо я в цивільному був і видався йому підозрілим. Ну, буває. Респект. Під вечір всі хлопці повсідалися півколом з фасадного входу в аеропорт. Кобзарі розклали свою нехитру апаратуру, налаштували. І полилася пісня. Сумна, тягуча, козацька. Наче могутня ріка, лилася вона у вечірньому густому повітрі Азовщини, нагадуючи цій землі про її істинне коріння… А потім відбулася презентація книги Юрія Коваля «Отаман Зелений», про «чорних запорожців» Холодного Яру. Книжки з задоволенням нам роздав кобзар. Дякую Тарасу та його друзям, дякую автору книги за пам\'ять про славних земляків. Книгу я подарував своєму сину. Наші діти повинні знати свою історію, історію багатовікової боротьби за вільну Україну.
Блокпости, патрулювання вздовж кордону і регулярні виїзди по тривозі – так пройшов майже весь липень. Кожного дня наша машина гналась по Маріуполю, вивозячи нас пости навколо міста. За пару днів до кінця липня пацанів з іншої роти обстріляла ворожа ДРГ з моря. Вперше я побачив в кузові їх машини реальні отвори від куль. Потім таких дірок вже надивились і в Маріку, і в Сєдово, і під Новоазовськом. Не забуду геть прошиту кулями машину Сантіка після їх прориву через сепарський блокпост.
* * * * * * * *
Ба-бах. Як завжди – хтось кинув петарду. Молодь бавиться. Я здригаюсь. Вже ніби й довгенько так на «гражданці», але здригаюсь….
У липні 2014-го ми з Гришею Антеєм сиділи в окопчику на Виноградному на підступах до Маріуполя і розмовляли про нашу амуніцію. Антей - людина творча. Коваль, майстер на всі руки, просто добра і щира людина. Говорили, як краще удосконалити зброю, розбирали всілякі хитрощі з вузликами і ділилися своїм солдатським харчем. Позиція була невигідна, блокпост і позиції були в низовині і доводилось весь час перемовлятися з розвідкою, яка вела спостереження з висотки за селом. Прибігли хлопці, ЗСУ-шники і розповіли про якийсь підозрілий рух на занедбаній, покинутій фермі неподалік – у них був тепловізор. Група Сокола тихенько направилася туди. Ми завмерли на облаштованій лінії оборони в очікуванні нападу. Тоді, крім іншого, нашим завданням було виявляти диверсійні групи (ДРГ) ворога. З кінця червня почастішали обстріли позицій в районі Сєдово, Обрива і Холодного з боку росіян. Декілька разів обстрілювали прикордонників, напади на їх заставу. Були вбиті і поранені. Прєсняков Володимир, Семеновський Олег, Ковальов Олександр, Циганков Олексій назавжди залишаться на своїй заставі, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. Так що вороги могли бути і тут. І напевне, були. Серед ніби-то своїх. Багато місцевих сепарів були коригувальниками, провідниками і просто вояками на стороні ворога. Блокпост завмер. Пару годин здавались вічністю. Долоні липли, очі заливав холодний піт. Я не герой. Але треба. ТРЕБА. Зараз я тримаю АКМ без тремтіння в руках. Тоді вони тремтіли. Скоріш від перенапруги. Умовний сигнал. Свої. Повернулися. Все гаразд. До ранку ще трохи вдалося по черзі подрімати, хоча Антей не влазив в окопчик – його два метри не поміщались і він лежав з зігнутими колінами. Свіжа земля сипалася на наші каремати на дні нашого укриття, грудки трохи давили боки, але ми раділи, що хоч не йшов дощ.
З Антеєм ми ще пару разів попадали в кумедні ситуації. На виїзді з Маріуполя в сторону Новоазовська і Таганрога є головний блокпост. Саме туди якось приїхали ми на чергування та патруль. Давненько там не були – чергували на інших блокпостах, їздили в патруль. То й не знали, що там наш міномет стоїть прихований, «120-ка». Ну і лупили з нього хлопці вночі освітлювальними зарядами, з періодичністю там в який час. Коли ми змінились, а міняли нас Скеля і Фізрук, ще було трохи видно, залізли з Антеєм в бліндаж з бетонних блоків, перекритих колодами та брезентом, «бодрствувать». На посту жив собі пес, Намет його звали хлопці, кудлатий такий, але добрий. Він весь час ховався на ніч у когось з хлопців по окопах та бліндажах. Цього разу він тулився до нас. Ще було не зовсім холодно, Намет сидів на вході в бліндаж. Ну, а ми патякали про те, про се, про свої військово-цивільні справи, трохи розслабились. Ну, тут як гепне. Я прожогом схопився на ноги, Антей теж, не зважаючи на свій майже двометровий зріст. Давай бігти на свої позиції. А Намет з переляку в бліндаж біжить. Десь там і наткнулись – я на Намета, він – на мене, а Антей – на нас обох. Попадали. Намет вищить, ховає голову і сам ховається, зажатий весь, побіг десь в самий дальній кут і там забився. Ми вискочили нарешті. Потім реготали, коли доперли, що до чого. Гепало всю ніч – хлопці раз-по-раз освітлювали місцевість. Згодом ми звикли. Ось так потихеньку і звикали до звуків війни : до пострілів, до вибухів і розривів, поступово віддаляючись від простого земного життя.
Антея, чи Блека, як потім перейменували його хлопці на Пєсках, не стало в самому кінці липня 2015-го.
https://mobile.facebook.com/1485326845082813/photos/a.1510643419217822.1073741829.1485326845082813/1617283488553814/?type=1&p=160
Міна обірвала його земне існування. Григорій Матяш. 27 років, хлопець з Прилук, останні роки жив на Оболоні в Києві, високий, обдарований морально і фізично, спокійний і розсудливий, мудрий не по роках, розмовляв виключно українською, носив оселедець. Мені подобалась його козацька люлька, яку він іноді смалив з ароматним, самосадним тютюном. В Маріку ми в вільний час разом ходили на турнік. Ех, хлопці… Ваші душі десь тут з нами. Біля нас. І ми ніколи вас не забудемо. І не пробачимо.
ID:
678965
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.07.2016 18:25:40
© дата внесення змiн: 19.07.2016 18:27:21
автор: kriwoy
Вкажіть причину вашої скарги
|
не пробачим...не забудем
