Снігу настільки багато, що часом не зрозуміло,
Хто кого підкорив, і чи взагалі можливо
Простір, що розтягнувся у незліченні милі,
Перечипити поглядом (я вже мовчу про силу).
Жити в Сибіру - це означає терпіти і ще раз терпіти.
Відстані носять характер чисел чотиризначних.
Клітка, з якої ніколи не можна вийти,
Ріки й ліси - занадто рівні горизонталі.
Світло із придорожніх кафе на крихту збавляє морок,
Працівники їх - наглядачі у добровільних тюрмах.
Тут залишаються ті, кому далеко за сорок,
Ті, чую кров не чіпляють любов та семизначні суми.
Аби пережити зиму, вдаюсь до нічних медитацій,
Тепло стає лише у сповненім тиші барлозі.
Я розглядаю людей на лавках автобусних станцій
І опиняюсь у екзистенційній облозі.
Зовнішні стіни штурмують загони сумних міфотворців,
Внутрішні - просто не можуть пройти тестування часом.
Я відмовляюсь від ситості, надто великих порцій,
Я відмовляюсь пристібувати свій пасок.
Втім, за такої негоди я все одно нетутешній,
Швидко пронизую зиму у пошуках власних кордонів.
Складно пізнати місцевість, яку покидаєш уперше,
Легко забути себе, якщо не буваєш удома.
P.S. Є місця, де необхідність виживати диктує тип мислення. Але людяність існує всюди.
