Насть, це той вірш, що я писала тоді
Це мій останній вірш про неї і для неї.
Чи може не останній… Як піде.
Це все як знак безглуздості моєї.
Ті спогади, що вже ніхто їх не вкраде.
І біль, і смуток, нескінченний страх
За те, що все не так, як в інших.
І вічний відгомін цих почуттів в плітках,
Що стосувались нас (?) не менше і не більше.
Як боляче, коли я дізнаюся враз,
Що нас і не було – лиш я й хвороба.
Й не зрозуміло: в пізній чи у ранній час,
На серці замикається залізна скоба.
Скажіть: це вже світанок чи ще ніч?
Бо все пливе від сліз перед очима.
І я не бачу їхніх виразів облич,
Та бачу, як вони торкаються плечима.
Це біль. Іще раз. Знову. Знову.
Як довго вже мої старання марні?
Як довго марно я підтримую розмови
Й вдивляюся в ті очі димно-хмарні?
Даремно я плекала почуття.
Її рука зараз чужу тримає.
Як дощ піде, вона не йде під укриття.
Й про те, що я страждаю, теж не знає.
Її знайшла. І мабуть має почуття
Достатньо сильні, щоб від світу не ховатись.
Вона уже одна з частин мого життя
І годі вже на більше сподіватись.
А чому ж останнiй?
дякую
