Так, ти пішов! Твій сміх ясний
Ніколи більш не звеселить,
А я у церкві кам’яній
Спинюся там, де прах лежить.
Холодна з каменю плита,
Під нею нерухомий ти –
Сердечна щира доброта,
Котру вже більше не знайти.
Тебе нема в моїх очах,
Та в серці спокою наплив,
Бо хоч скінчивсь життєвий шлях,
Щаслива я, що ти тут жив.
Твоя душа навкруг мене
Була, як ангелів політ,
І щире серце неземне
Зігріло наш смиренний світ.
Anne Brontë
A Reminiscence
Yes, thou art gone! and never more
Thy sunny smile shall gladden me;
But I may pass the old church door,
And pace the floor that covers thee,
May stand upon the cold, damp stone,
And think that, frozen, lies below
The lightest heart that I have known,
The kindest I shall ever know.
Yet, though I cannot see thee more,
’Tis still a comfort to have seen;
And though thy transient life is o’er,
’Tis sweet to think that thou hast been;
To think a soul so near divine,
Within a form so angel fair,
United to a heart like thine,
Has gladdened once our humble sphere.
