Тихо плаче стара Ґаліція,
Вишиття закутала чорним.
Крадькома на портрети цісаря.
Про покійника - тільки добрим.
Накриває на стіл Ґаліція,
Лава встелена тканим килимом,
Пахне хвоєю, тирсою, стружкою.
Цвях зігнувся мов старець скривлений.
"Матір Божа і що тепер буде?"
"То є зле", - шепотіли гості.
Ще земля не осіла на тілі
А вони обгризали вже кості.
Білим снігом сивіла Ґаліція,
Хтось гострив крадькома сокиру.
Наче зайди розтягали хату
У якій народились і жили.
Вийшла втомлена зойками й криками
Під прощальний постріл із кріса,
Вишивати зеленими нитками
Те що люди назвуть колись лісом.