Жде матуся сина, виглядає,
зустрічає його щовесни,
серце її часто завмирає:
"Невже не повернешся з війни?
Невже твої очі більш не бачать,
не говорять вже твої уста,
всі забули тебе, більш не плачуть,
тільки не забула тебе я.
На чужому полі десь загинув,
куля вража вцілила у груди
Не побачиш ти вже Батьківщину,
голосу твого вже не почути.
Так не можу я собі простити,
що не вберегла тебе я від біди,
що була не взмозі випросити
в Бога, щоб лишився живим ти.
Чи були молитви мої нещирі,
хоч молилася удень я і вночі,
чом же пташкою в краї чужії
не злетіла і не помогла в біді?
Сину, то ж прости мені, прошу я,
ти, моя кровиночко, прости!
Виглядати все тебе буду я,
хоч минули довгії роки!"
