Ми гиркалися з життям. Спитала його: «Скажи-но!
Уже ж до Червоної Книги занесено світлячків,
А ти їх найбільше чавиш. Навіщо? Чия провина?
Ти щось, може, з цього маєш? Чи то Всевишній звелів?»
Життя – вуста на замок. Бо знало, про кого мова –
Про того, що впав восени з долонь моїх просто на сніг.
І всі дивилися вслід – о, як він летів казково!
Аж тут – у зиму всім тілом… Загинув – чи спати приліг?
Життя! Я лишуся з ним. І в мене одна причина –
Він має безмежний талант відкривати мені мене.
Ось, дай-но його спитаю… Та краще – хай відпочине.
Мої долоні ще теплі… А там і зима промайне…
І я гукнула: «Життя! Зігріло б його – без мене?»
«Зігрію, не край мою душу… Вже не впущу…» І – мовчок,
Бо знало: я відійду, коли буде все зелене,
А він – доживе до осені. На те він і світлячок…
