17.12.2015*17:30
3. ПЕРШИЙ КРАХ
Закінчив я інститут в 1964 році і три роки жив насиченим і фактично безтурботним життям: архітектурне проектування в об'ємній майстерні інституту "Діпроміст"; участь в конкурсах на замовлення та у звичайних конкурсах - без особливих успіхів; головний редактор стінгазети - майже кожний місяць шматок рулону ватмана довжиною до 3 метрів з шаржами, малюнками, кепкуваннями та всім іншим подібним; три рази на тиждень тренування - продовжував бути капітаном фехтувальників КІБІ і після закінчення навчання, але офіційно майстра спорту так і не отримав; заняття на курсах англійської мови - надія здати кандмінімум; дрібна халтура час від часу - зробити курсовий комусь чи намалювати ілюстрацію до проекту; малювання заради свого задоволення; і радість від двох доньок - головним чином по суботам та неділям, бо в інші дні справи, справи....
Дружина тільки працювала інженером і займалася доньками і мені потрібно було багато ковтнути негараздів, щоб зрозуміти, що я мав своє бурхливе життя за її рахунок.
Та на початку 1967 року зі мною почало щось відбуватися - здавалося, що якась не проявлена навала почала оточувати мене, часто-густо мене скручувала якась печаль, моє бурхливе творче життя вже частіше і частіше гнітило мене і я почав шукати розраду у спілкуванні з друзями, з братами, але це не допомагало - меланхолія явно брала мене у свій полон. У квітні я вже не був оптимістом, мовчання та байдужість немов стали моїми сторожами. Тільки через багато років я зрозумів, що тоді я своїм бурхливим життям загнав себе у халепу, що у мене починалася підступна погранична хвороба - депресія.
І раптом прийшла пропозиція - в якості нагороди мені, як молодому спеціалісту, який гарно проявив себе на офіційній роботі, запропонували на вельми пільгових умовах від обкому комсомолу поїхати у турпоїздку до Болгарії. Дружина, яка на той час вже не знала що робити зі мною, бо я завдав їй багато болі, зраділа і сказала: "Безумовно, треба їхати!"
І я поїхав. А там в мене закохалася молода жінка, із нашої делегації, вчителька. Красива, із тієї когорти жінок, на яких на вулиці завжди оглядаються чоловіки. Для мене було це повною несподіванкою. Так, ми явно почали зближуватися і хоча між нами не було ніякого інтиму, я розумів, що далі жити так, як жив раніше, вже не буду. Поїздка була неймовірно цікава, для мене особливо, бо я захоплювався архітектурою міст де ми бували, було, як тепер кажуть, фестивальне, але декілька разів мене там скрутили приступи сильної депресії, які повинні були відштовхнути від мене закохану в мене, а вони немов навпаки - притягували її до мене.
У Київ приїхали, вона чогось чекала від мене, але я нічого не обіцяв, а коли вона сказала, що хоче бути моєю коханкою, то я схопився за голову і пішов від неї мовчки. Йшов від залізничного вокзалу додому на Батиєву гору пішки, довго йшов, прийшов пізно - діти вже спали. Дружина глянула на мене і запитала: "Що трапилося?" І я розказав все, що було зі мною за ці два тижні, бо у мене тоді вона була найближчою людиною.
Ми говорили декілька годин. Нарешті лягли спати. Але я не знав, що у нас була моя мати і що вона ретельно підслуховувала нашу розмову. А коли вранці я прокинувся і почав збиратися іти на роботу, моя мати з прокляттями вискочила на кухню і почала мене лаяти. Те, що моя мати не дуже мене любить, я знав, бо мій характер дуже нагадував їй характер мого батька, який після війни не повернувся до неї, і від якого вона щільно закрила нас, трьох братів. Але я ніколи не міг уявити, що вона буде бажати моєї смерті, буде жаліти, що не задушила мене коли я був малим, коли...
Цей кошмар продовжувався місяць. Моя мати повністю полонила мою дружину і вона сумними очима тільки дивилися на мене мовчки, а мати розказувала мені хто я такий, що не зрозуміло чому я досі не здох, що мій батька і я одного поля ягідка... І так кожний ранок, бо мати переселилися до нас, мотивуючи це тим, що вона допомагає виховувати онучок.
Через тиждень я йшов на роботу як на свято, а повертався додому як на каторгу. На роботі часто олівець випадав з моїх рук, я забував що треба робити з кресленнями і тупо дивився на папір, всі свої громадські зобов'язання скинув на товаришів...
Через два тижні закохана в мене прийшла до мене на роботу, розшукала, хоч я не давай їй ніяких координат, - я нічого не міг їй сказати чи пообіцяти, я взагалі нічого не міг путнього придумати...
Через місяць я не витримав тортур кожний ранок та вечір і втік з дому.
Мій гарний товариш допоміг мені зняти куток в приватному секторі куди я прийшов з портфелем, в якому були мої документи, два простирадла, рушник, прибори для гоління і пару сорочок. Але переночував я там тільки ніч, бо на наступний день пішов на прийом до нервопсихолога, а він не випустив мене із свого кабінету - через інші двері зайшла амбального виду медсестра і відвела мене під руки до палати.
Три доби я лежав не встаючи з ліжка - тільки до туалету, тримаючись за стінку.
Через тиждень до мене почали приходити дружина Валентина і та, яка стане моєю другою дружиною, Ася. Після візиту першої я лежав нерухомий на ліжку декілька годин, після візиту другою - втрачав болі. Перед першою відчував свою Провину, а з другою не знав як вести себе, бо вона завжди приходила весела, радісна і усміхнена і нічого не вимагала, тільки щоб я одужав. Потім, значно пізніше, я дізнався, що перед візитом до мене вона півгодини себе робила веселою, а після візиту півгодини ревіла в парку.
Такі хвороби лікуються два місяці.
Палата, в якій я лежав, була особлива, бо в ній було чотири інтелігента: я - архітектор, художник-графік, хімік, який не витримав навантаження перед захистом докторської, математик, який не розказував про свою першопричину.
Інтелектуали!
Але через місяць, як тільки почав себе почувати більш-менш нормально, я умовив завідуючого Психоневрологічного диспансеру мене виписати. Здається, що я там щось підписав, адже всі з депресією є кандидатами на самогубство.
Господиня, де був цей місяць мій портфель, відмовила мені і тоді Ася знайшла мені куток в приватному будинку на Червоному хуторі. Та там я теж переночував тільки декілька разів, бо коли прийшов на роботу, то мій ГАП Євген Луканьов подивився на мене і сказав: "Який з тебе робітник? Давай їдь до Прибалтики у відрядження - треба там пошукати замовлення на меблі для Будинку Культури і Дніпропетровську". Еге ж, це був мій проект - я там зробив перепланування підвалу типового проекту у цокольний поверх!
"Так! - сказала Ася - Я тебе самого туди не пущу! Слабий!" - і поїхала зі мною до Риги та Вільнюсу. Мене хитало, я інколи був на грані втрати свідомості від слабкості, тому вона була для мене підпіркою, і тільки.
Закінчилось відрядження і я повертався до Києва, а вона летіла до Криму - кожне літо працювала вихователькою в піонерському таборі.
У Борисполі я сідав на автобус, вона чекала свій рейс до Сімферополя і сказала на прощання: "Якщо захочеш, то приїжджай до Алушти - на головпоштамті залишиш для мене записку і ми зустрінемося біля колонади. Там побачиш її." Я щось промимрив.
У Києві.
Технік-архітектор з нашої бригади отримала квартиру на Русанівці і на радощах всією сім'єю поїхала відпочивати, а на цей час дала мені ключ від квартири. Абсолютно пуста квартира. Без будь-яких меблів. Спав на підлозі. Але ніч я провів спокійно. Та треба було щось вирішувати і я пішов на поклін до матері. І краще б не ходив - вигнала з лайкою та прокльонами.
Пішов до братів, але вони ніяк не могли допомогти - у кожного своя сім'я.
Прийшов в пусту квартиру.
Дев'ятий поверх. Жара. Вікна відкриті. І мене тягне стрибнути у одне з цих вікон. Наковтався ліків - психотропні, снотворні, але не допомагають, бо усвідомив, що стою біля відкритого вікна і всіма силами упираюсь руками у підвіконня, щоб не випасти назовні. І так всю ніч - то до вікна, то відповзаю від нього. Тільки голова гуде.
Під ранок забувся на підлозі біля вікна і раптом усвідомив, що у мене ж є дві доньки! Треба щось робити. І я пригадав: Ася!
І народився навіжений план.
Вранці я не пішов на роботу, а поїхав до Серьожі Ковальова. Зараз він є професор, доктор наук, зав кафедри нарисної геометрії, здається академік якоїсь академії, а тоді був просто моїм товаришем. Нас тоді було четверо товаришів - він, Олег Никитенко, Саша Моторин і я...
- Серьожа, у тебе є велосипед. Дай мені його у експлуатацію!
- Та ти що, з глузду з'їхав? - сказав Серьожа, протираючи очі, - адже він 1953 року випуску! Куди зібрався їхати?
- У Крим.
- Що? - зареготав він. - Не дам, бо уб'єшся!
Та я умовив його. При умові, що не повертаю йому розвалюху!
На роботі мене била лихоманка, то начальство не заперечувало - написав заяву на відпустку, отримав гроші, написав заяву на тиждень за свій рахунок до відпустки та після неї і....
В той же день пізно увечері електричкою доїхав до Боярки. Місць в готелі не було, то мені запропонували кімнату над кухнею.
"Там є відро і кран" - сказали мені. "Навіщо?" - "Ви зрозумієте".
І я зрозумів, бо у відро набирав воду і поливав підлогу, а потім дрімав, поки підлога не починала перетворювати кімнату в сауну...
Рано вранці розпитав як вийти на Одеську трасу і ...
На мені був легкий темно-синій бумазейний спортивний костюм, на кермо велосипеду прилаштував портфель з мінімумом потрібного, на ногах легкі кеди і траса, яка то горбиться підйомом - ніде не йшов пішки, хоча і їхав як черепаха, то падає круто вниз - нісся ледве стримуючи гальма педалями.
На самому початку своєї подорожі мене хитало, але через дві години я вже був зосереджений не на тому, щоб не впасти від хворобливого стану, а на планомірній роботі педалями.
Три доби був в дорозі. Рекорд - 12 годин не сходив із сідла, хіба щоб щось перекусити по дорозі чи до туалету. Час від часу щось лагодив на лайбі, але моя радість не могла бути довгою - коли дійшов через Миколаїв та Херсон (за 2 години подолав відстань між нимим!) до Нової Каховки, коли переночував там на дебаркадері і почав їхати далі, то велосипед піді мною розвалився: пальці педалей випали, луснули не тільки шини, а і камери....
Відправив труп велосипеда річкою до Києва малою швидкістю, а сам автобусом поїхав до Сімферополя, щоб потрапити до Алушти.
Як підсумок був вірш:
БЕГСТВО В КРЫМ
Остались сзади километры:
На спусках ветра свист,
В подъеме смяты нервы,
В баранку вжата кисть,
Хрящи коленок болью стерты,
Педали скрип – как плетки свист –
Автополки, мотокогорты…
И я там был, велосипедист!
22.07.1967
Алушта
Боже мій! Пройшло з того часу 48 років, а я все пам'ятаю, навіть пилюку, коли йшов польовими дорогами для скорочення шляху, як кукурудза шелестіла мов із заліза...
І всі ці роки не щезало відчуття Провини перед першою дружиною. Єдина жінка в моєму житті, перед якою я винний.
ID:
629434
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.12.2015 20:10:23
© дата внесення змiн: 17.12.2015 21:16:14
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Оце хлопак! 
