(Продовження)
Минуло декілька днів. По телевізору транслювали фільм "Одного разу, двадцять років потому". Сестри, взявши з собою в"язання, відправились в кімнату для відпочинку. Зайняли там місця зазделегідь в останньому ряду, щоб не заважати нікому своїми спицями, та приготувалися до перегляду.
Поступово кімната заповнювалась бажаючими подивитися кіно. Попереду присіли двоє дівчат: висока, чорнява Віта, односельчанка наших сестер, та Віра, з вигляду трохи старша за віком, невисока на зріст, волосся руде, коротко підстрижене. Вони щось обговорювали пошепки. ( У всіх подружок є про що поговорити). Фільм ще не починався, а дівчата забулися, що вони тут не самі, заговорили голосніше:
- Кажуть ти вийшла заміж,.. чого таїлася, нічого не розказувала? - запитала Віта.
- Та ні, то неправда. Я так сказала, щоб позлити, - відповіла Віра. Розмовляла вона російською.
- Ой, не викручуйся, кого тобі злити, ось і обручка на пальці.
- Обручка - то маневр, взяла в тітки поносити. Ти мені краще скажи, що то за сестри тут поселилися, що мій Петрик за котроюсь із них заглядає?
Розмову подруг неможливо було не слухати, бо емоції заважали їм контролювати силу голосу. А Ольгу не покидало відчуття - де ж вона чула цей хриплуватий голос?..
Згадала!!!
Якось, коли вона ще не працювала на комбінаті, пішли вони з сестрою на виставу в місцевий драмтеатр. Ольга обожнювала ходити до театру. Колись, ще у школі, відвідуючи гурток де вони разом з учителями та директором будинку культури розігрували п"єсу "Не тією стежкою", закохалася в той дивний світ, що звется - театром... Так ось: після вистави дівчата не встигли на поїзд, то пішли до профілакторію, бо ночувати десь треба, а в Марусі була знайома, котра саме там проживала на той час. Попросилися на ніч і їх розмістили, де змогли. Вже почали всі засинати, як до кімнати з грюкотом увійшла ще одна з проживаючих. Вона, незважаючи на пізній час, почала ділитися враженнями про свій вечірній відпочинок: де вона була, з ким. Ольгу дратувала та вся балаканина, бо дуже вже хотілося спати, та прийшлося з вдячністю терпіти: все ж не вигнали їх на вулицю, прихистили. Раптово помірна бесіда-розповідь переросла у відверті крики, коли котрась з дівчат запитала в тільки що прийдешньої:
- Валеру бачила? Що то за блондинка з ним?
- Ти це навмисно сказала? - майже кричав неприємно-хриплуватий голос, - хочеш мене розізлити?
- Та ні, для чого мені тебе злити, - виправдовувалась необережна, - просто, хочу щоб знала.
- Вже й сама знаю, розказують вони мені,.. щоб знала,.. щоб зна...
Далі пішло якесь бурмотіння. Тиша.
І знову крик:
- Про Валеру мені наплювати, що мені Валера,.. от якби ви мені про Петрика таке сказали, я б вам тут улаштувала .
- Ого, та що ж це за люди такі, - думала Ольга. - Так до ранку будуть галасувати.
- А що там, як справи у нього? - запитання із темряви.
- Та розказував, що дружина ще в Берегово закінчує навчання, дочці вже п"ять років, - відповідала роздратовано хриплувата.
- У тебе з ним як?
- Нормально. Ось приносив меду, і всього, і меду... А якось ходили до магазину, хотів купити мені пальто. Комір з лисиці обіцяв.
В Ольги закипав мозок від такої інформації. Що то за нерозумний чоловік, у котрого дружина, донька, а він купляє пальто для...
- Козел! - подумала, та намагалася більше того не слухати.
І знову саме той голос "із темряви". Та ще й цікавиться Петриком, що тут проживає, і... сестрами.
Далі буде...
ID:
626606
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.12.2015 13:57:25
© дата внесення змiн: 03.12.2017 18:33:40
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
