Багрянять стелю недолугі зга́дки
І накрапа́ють прямо на чоло
Й на губи з присмаком Мерло,
І котру ніч не можу більше спати.
І гірко в роті від нічних видінь…
То ж тільки марево… Хай грець йому і трясця!
А тільки досі ще болить зап’ястя,
Коли в’язка́ над ліжком висне тінь.
Мішок кісток, лежи собі спокійно!
Про тебе пух землі забув давно,
Стверділо чорноземове вино
І розсоталося разо́м з в’язкою тінню.
Вже й журавлі блукають смітниками,
Скасовано південно-східний рейс.
І, помираючи, останній едельвейс
Не пожалкує за старими квітниками.
І зелень саду не проб’є снігів.
Душа зійде із дерева додолу,
Підніме сукню білу похололу
І до мішка натягне ланцюгів.
Мішок кісток, лежи собі спокійно
І біля ліжка тінню не тряси!
Іди вже, про́шу… Що стоїш єси?
Я вже довік твого не збуду мерехтіння.
Не надкусив душі́ – то вже і не з’їси.
