|
Дрімота
Давно мене стежками у болота, поміж річок тягнули рідні сни, топили до безпам’яті печалі і нищили самотні вороги у голові посивівшій, мов сніг. Моменти долі чорні, непрозорі хилили і ламали дух життя, а тут лишився сам з собою в собі, в той час як божеволіли дарма несильні духом, безіменні люди.
Між зір молочно-білих шлях Чумацький розкинувся ліниво і замовк, як то годиться джентельмену чи аристократу. Я сон віщую ясноповний, ласий шматок безсоньків, марних снів сновид, в котрому часто таланило бачить нічних примар у всій своїй красі.
Та це пусте! Коли в твоїй макітрі давно танцюють навіжений вальс якісь потвори чи абстрактні стики нерівних божевільності принад.
Сон І "Примара"
1 «Міцніше, міцніше… Тримай мене!»
Я відчуваю солодкий, немов поцілунок, запах м’яти. Заплющую міцніше очі, аби ненароком не прокинутися. Малюю руками обійми, думками- твій образ. «Міцніше, міцніше… Тримай мене!»- прошепоче п’янкий від нот голос. І я вже більше не відпущу тебе ніколи. З тобою назавжди, з тобою до бою з спокоєм. Я прожену від себе всі свої буденні думки і залишуся. Тільки не покидай мене, Примаро! Накинь на свої оголені плечі простирадло і зачекай на довгоочікуваного гостя. Я вже тут! Не бачу світла… нічого…тебе… твій образ… невдалий нарис моєї дегенеративної фантазії. А все ж таки з тобою. Ти німа красуня з веселими очима, сумною посмішкою, темним, як ніч, волоссям, світла… світова… єдина. Закохана і байдужа до мене. Ти маєш тонкий німий голосок, і широкозаплющенні очі, якими спустошуєш світ. Моя єдина Примара. Як солодко обіймати тебе і цілувати в, ще не намальовані, вуста. Ловити думками аромат м’яти, вдихати поцілунки відданості і цілувати широкозаплющенні очі. Я з тобою. Моя єдина Примара.
2 «Укотре сновигатиму»
О ні! Що це за жахливі звуки тривожать мій розум від алкоголю фантазії. До наступної зустрічі, моя Примаро. Сьогодні я буду сам не свій. Ловитиму безмежні зорі руками. Сновигатиму босоніж по теплій землі поміж сумних похилих дерев, шукатиму свою Примару, котра так вподобалась. Ти не прийшла. Я почув лиш віддалений скрип старих берізок. Та знаєш, завершив нарешті твої вуста. Це прекрасні смужечки солодкої, жаданої отрути, ніби філософського каменю алхіміків, що дарує вічне життя. Заплющую очі, молюсь і сподіваюсь, що ти даси мені час. Давно хотів тобі сказати про свої почуття, та не наважувався. Іноді стається так, що художник закохується у своє творіння жадливою душею. Так от, ти моя, єдина Примара. Я обійму твою зміїну гнучку постать, та не сьогодні.
Холодний подих самотності огортає мій розум. Чи випаде можливість тебе побачити ще раз? Вдень вкотре забуду твій п’янкий голос самої зорі, солодкі отрутою вуста, чорне, як ніч, волосся, широкозаплющенні очі, сяючі вродою повного місяця; та не вночі. Вкотре сновигатиму у пошуках твоєї постаті облудної підступності.
3 «Зустріч»
Невже це ти!? Згадала свого Сновиду! Я сумував, моя єдина Примара. Обіймав повітря, цілував порожнечу… Зажди, розкажу тобі все, тільки не йди, залишися, благаю, лишися назавжди. Невже не той хто тобі потрібен!? Подивись, подивись прямо мені у вічі і скажи хоч щось! Будь ласка, промов хоч слово і я піду за тобою.
—Тепер ти готовий,- вхопила за п’яні думки холодним голосом, - ти готовий покохати мене по-справжньому.
Примара підійшла до мене, стала напівпрозорою постаттю і поцілувала вуста.
— Чи готовий ти жити вічно,- продовжила вона,- згодний ти кохати мене завжди?
— На все, - поспіхом промовив, хапаючи легенями повітря, вустами отруту- я йду за тобою, моя єдина Примара. Ми взялися за руки і тіло набуло чогось неземного. Нарешті разом. Я уп’юся твоєї отрути сповна. Присвячу тобі своє існування. Ніколи не пожалкую про це, бо ми разом, ми єдині. Нарешті… Здійнявся галас будильника…
Я, немов наполоханий вовком заєць, підірвався з ліжка. Чому? Знову? Ти ж обіцяла? В цю ніч Сновида перестав сновигати, він назавжди зплишився з Примарою і десь подорожує світом, переповнений невимовним коханням довгоочікуваної нічної красуні.
Невже ти зі мною, Примаро?
Сон ІІ "Поглинаю нереальність"
У кожного самотньо буяють теплі мрії, небачені планети, невичерпні надії. І серце припиняє кисневий кругообіг, коли душа приходить у супроводі ночі. Рахуєш дні сердешні, солодкі звуки поля, самотні тихі верби, погнуті в дощ тополі. Коли мене не стане- бездушні океани, наповнені душею, полинуть в Чорне море із синього до того.
Я закриваю очі, кормлю в думках про краще свій лютий теплий гомін у голові пропащій. Малюю океани, звертаюся до Бога, блукаючи по лісі, шукаю лісового. А все ж не знайду нині, бо ще тополі гнуті не поламали віти, і верби не забуті стоять, стоять і нині- роки не загубили, і дні не відлетіли у вирій, наче птахи, рахують нічні зорі заморені, розбиті на тисячи невдалі .
Ковтаю алкоголю я сторінки прибою і слухаю чи варто мені шукати долю, розбещену, відому, накреслену невдало сліпим, талантом критим. Із крилами надії кормлю бажання вітром, аби лиш відлетіти подалі килимлітом.
Ну ось цвітуть діброви і місяць ясноповний, поміж солодких ягід дурману й беладони. Сьогодні, як учора, лечу на килимліті, хапаючи за коси берези несповиті. Тримаються за боки невирішені справи- мене шматують досі у відчаї примари.
У серці синьоокім блукаю я босоніж, говорю із зорею, шепочуся за космос, все нишком, щоб не чули. У полі заплітаю пшеницю, жито, просо безцінне, наче злото, що так нахабно просить солодких океанів.
Ці нездійсненні мрії! Чи ви не хочте вітру, чи течії Гольфстріму у вирій теплий, щирий, похований у казці про ластівку підбиту, нарешті полетіти? Ох очі, мої очі, навіщо породили ці світлі мемуари, обличчя нещасливі, солодкі океани із світлої надії, ох мрії- ночі чорні приснилися сновиді. Життя мені б прожити невдало, як невдалі машини чи програми.
Ну, що ж, а це на краще, піднімемо вітрила і вітер нехай скаже куди прямує сила. Солодке море хвилі висушує пісками, десь там стоїть Сновида з порожніми думками.
Поміж думок ласкавих, пташок з душею рідних, літаю я між полем і колосами плідних пшениці, жита, злата. У небі, в хмарах синіх, поміж сивого краю, катаючись на хвилі, шукаю я Примару, чужу, нерідну вічно. Між океаном Правди й Завзятості-протоки розкинулись, до того ще несміливі кроки, до Відчаю-обриву. Стою і споглядаю на береги безкраї і сині-сині хмари, поміж блідого неба, палаючого снігом.
Ти знаєш, чи морська то мене взяла хвороба, в палкі обійми Бога між світом нереальним і світом Світового. Та ні, всього лиш мандри в дитячий, напівсонний мій мозок прохолодний- від відчаю і страху. І сам в думках гадаю: «Чому я зупинився», чому не кинувсь у воду- голодну та не вмився.
Блукає між світами у океанах правди з Примарою за руку, закоханий у клятві, Сновида сутінковий. Десь ген за полем синім, у сизокрилім світі літає, наче сокіл, щасливий, не розбитий, онук старої Правди. Я все лечу за ними, за тим вогняним слідом, що їх лишила пристрасть, до Відчаю-обриву.
І тут, не спогадавши про відчайдушність вчинку я падаю до низу із швидкістю барвінку, розкиданого в лісі рукою мецената. Хапаючись за пекло із пристрасті Сновиди до вічної Примари, укотре сині хмари рятують розум мій.
Сон ІІІ "Споглядаю на життя"
1 «Моя команда разом»
— Ця ніч пройшла бездарно!- кричить мій розум дикий, моє вже інше «Я»,— Куди зібрався? Лихо, так вже твій час скінчився, а ну скоріш звідсіль! Ці мрійники, сновиди, це повна маячня! Ну й де той гультіпака? Як звать його, Сновида? Окутаний красою, покинув розум наш. Ну, що ж, а це на краще, дивлюсь в новій ти ролі складаєш мрії в снах, похвально, добре, браво. Надіє, га Надіє, чому ти знову плачеш? Прийде колись час твій, а доти спи, бо зараз берусь я до роботи.
— Нічого, не надовго у цій бездушній ролі, між океаном Правди, побуде розум наш. Я тут в солодкім нині, мов море, ніжнім-ніжнім у спокої з душею потеревеню мить, допоки ти Бездушний, злий покидьок й поганець, в безодню люту пустку колись не відлетиш. Надіє, ти зі мною?
— Так,- тихо,- сподіваюсь. Вернеться наш Сновида. І знову всі разом, цей розум не покинем.
Думками мозок рветься і кров’ю, як чорнилом, щебечуть на листку слова незрозумілі. Все, як завжди, прекрасно і світ цей ніжно-чорний бере в обійми справ. Бездушний, як машина, бездарний, як людина. Ледь жевріє вогонь в розгубленій душі, загубленій думками, потопленій у них . Давно згасає сонце в мені, людині грішній- вода ж бо не горить, теплом не зігріває обличчя непривітні. Думки на ніч ясніють, під ранок в’януть стрімко, як квіти без води. А я все погасаю, живу і споглядаю назад роками вдаль, в минуле безтурботне.
Цей ранок непривітний, холодний, світанковий, такий собі- німий, напівранковий сморід із справжнього життя. Моя команда разом Бездушний-злий буденний, у мріях світлий Мрійник і квола, ледь жевріє, Надія- квітка ясна, Сновидою натхненна.
2 «Себе в собі шукаю»
Себе переглядаю, кидаю гральні кості, ходжу вперед-назад. Бездушний лиш сміється, живіт свій надриває і тицяє у світ, кривим залізним гаком. Надія план лаштує Сновиду повертати, до Мрійника іде.
— Ох любий океане чи світанковий вітре, спустися з синіх хмар, що їх намалював ти, тремтячою рукою.
— Голубонько, Надіє, що сталося, рідненька, чи так погостювать забігла ти на мить.
— Цей покидьок Бездушний зведе мене зі світу, а потім і тебе. Сновиду з океану, з Примарою того що, нам треба повертати. Я вірю, сподіваюсь повернемо ми їх.
— А як ти пропонуєш це, душенько, зробить? Хіба не влізти в бійку, з опудалом із пекла, з Бездушним без душі, не покоритись силі, розквітнути в надії і як раніше жити, не знаючи біди. Ох мрії, мої мрії. Ну, що ж давай до бою за мрії нездійсненні.
— З тобою до Сновиди! -вони гукнули сміло, аж гомін по діброві розлився океаном солодким, світанковим, душевним океаном наповненого кров’ю минулого старого, забутого віками. Летіли, мчали швидко…
3 «Бездушний владарює»
Цей ранок незвичайний, бо сни кудись поділись. Бездушний здивувся від сил, тих, що з’явились і влади наді мною, безмежної, мов пустка- глибока чорнорота. Творив він справи чорні. Моє життя бездарне складалося із того, аби для себе краще, а інше для дурного, Бездушний- розум мій.
Я все марнів, здригався від слова «Бога» й «правди», все більше насміхався із доброти людей.
Куди ж мене втягнуло, в які пропащі мандри? І як так далі жити не розумію я. Бездушний- злодій долі, згубив всіх друзів вірних і все йому кортілось помститися мені, за слабкість та невдачі холоднокровні, чорні. Ох очі, очі рідні не бачать сонця просидь, не чує розум мій думки і побажання. Усе б змінив, та знаю, Бездушний мій господар і я йому служу, так вірно як ніколи. Надія помирає...
4 «Сновида і Примара»
У колосах пшениці в глибинах мого мозку летить Сновида бравий, убраний, як до посту, суворого, страшного. За руку тінь тримає, вдає безмежне щастя, і бігає, і ложить , покоси завиває, що їх посіяв Мрійник в дитинстві з дідом рідним. Не бачить він обличчя примарної Примари- гадюки, злої мавки, служниці прямо з пекла, Бездушного коханки. Душею й тілом мертва, вона все смокче сили із нашого Сновиди. А він її цілує, до серця притискає, голубить, і вдихає у старість дух життя. А зорі погасають і місяць ясноповний під владою Сновиди старіє, помира. Упився п’янким хмелем, зміїної отрути пекельного створіння, диявола руки, Примарою самотньо. Цілує він пристрасно вуста її червоні (повсталі із старих і зблідлих губ пекельних). Сновида сутінковий, поклявся полюбити- і полюбив брехню, Бездушного молитву, до кого, сам не знаю. Надія помирає...
5 «Пам’яті Мрійнику»
Летить у полі жита наш Мрійник килимлітом і сяйво мерехтить із ниточок чарівних. Він дивиться, що гасне надія в його серці, Сновиду не впіймати, додому не вернуть. Надія помирає…
Вхопив її під шию біднесеньку Надію- заморене дитя. Як важко їй жилося, як билося сердечко об груди вщент, мов хвилі розбилися об гори тверезого життя. Заплакав гірко Мрійник, його вхопили в розпач думки про забуття.
—Чому ж я не розбився об океанські хвилі? Чому ще досі лине ця пісня з вуст моїх, сумна та безталанна. Ох мрії, мої мрії, вже вас не повернуть.
Поклав у трави тіло, заморене, засохше, як та стеблина в полі без літнього дощу. Поцілував в зблідніле чоло дитяче, ніжне. Заплакав, полетів подалі все від поля.
У відчаї кидався у крайнощі наш Мрійник, тепер він без Надії, направив килимліт в Солодке синє море, що стало чорне нині. На швидкості з обриву віддався хижакам… Розшмаштувало тіло і кинуло на берег на радість ворогам, його струнку статуру, відбиту у пісках.
6 «Штормило»
Старів щораз Сновида, торкаючи Примару, кохання щире брало над розумом своє. Згасав…, зірки згасали і місяць кароокий все через раз світив, даруючи життя, ледь-ледь за нитку взявшись.
Не витримав, не зміг так- Надії вже немає і серце полонило його якась печаль. Він за життя тримався руками міцно-міцно, але кохання браве згубило і його. Одного разу вранці Сновида не прокинувсь і відійшов кудись (в Солодке море, мабуть, чи може у протоку, хто зна його куди).
Штормило. Вітер шмигав розкидані тополі, дощем погнуті віти ламав, щоб їм боліло і розум тверезів.
7 «Прокинувся від сну»
І так життя скінчилось. Сновида, Мрійник знову з Надійкою зустрілись уже на тому боці солодкого життя. Один за одним, наче Джульєта і Ромео, отруту злободенну всі випили до дна, життя скінчилось марно. А чи скінчилось? Мабуть. З солодких берегів ще не вертавсь ніколи ніхто з обіймів Бога пречистих, світанкових.
В мене щось гостре раптом, як голка злої відьми, між ребрами у серце вкололо- марні мрії, що їх кормив Бездушний з Надією колись. Щось чорне-чорне в грудях гуркоче ненависно, усе добро останнє в мені хоче поїсти- пожерти сараною поля обітованні. Це та Примара чорна, Бездушного служниця, в мені перетворилась на Ненависть орду запеклу, кровооку.
Ну, що ж, а це на краще, лишилося лиж двоє, тепер кінець кінцем покінчимо із цим нахабним неподобством, що їх життя лишило.
Я сам з собою досі, в мені Ненависть відгук лишила на душі, а більшого не просить. Бездушний радо скаче, творить всі чорні справи, що так йому кортіло колись комусь зробить.
Добро в мені померло і Зло вхопилось міцно, тепер не відмахну, а може це на краще, Надії вже немає, це я давно затямив, прокинувся від сну…
ID:
632820
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.01.2016 17:58:53
© дата внесення змiн: 12.01.2017 16:48:47
автор: Сновида
Вкажіть причину вашої скарги
|
