І буде день сходити на землю, як сходить озима пшениця навесні у полі.
І буде столітній дуб розчісувати сонцеві золоте проміння своїми твердими гілками-гребенями.
І буде птах співати сонату Ліста, розкладаючи ноти на електричних дротах.
І буде річка нести свою воду, долаючи кілометри дороги, поки не загубиться у хвилях безкрайого моря.
І буде голос дитини вкидати сміх до поштових ящиків своїх бабусь і дідусів, мов кидають агітки перед виборами депутатів до місцевих рад.
І буде кисень щоденно гуляти судинами життя цієї планети.
І її серце продовжуватиме невтомно відбивати свій ритм, як відбиває його годинник на Львівській Ратуші ось уже 164 останніх роки.
І буде усмішка вибігати з її уст, як вибігає джерело з-під товщі земного шару.
Усе це буде…, буде навіть тоді, коли він розгубить усі слова, які тримав для неї у дірявій кишені свого сірого піджака.
