Я наполовину українка.
Чи винна в тому, що лише наполовину?
У моїм серці ще одна кровинка
Тече по венах, викликаючи провину.
Російська, злившись з українською у ціле,
Вирує в мені, починаючи війну.
Так неспокійно почуває себе тіло.
Чому так? До сих пір це не збагну…
Може з-за того, що більше Україну
І мову мелодійную люблю?
Чи, що так пристрасно борюся за країну?
За неї Бога в вільний час молю?
Чи винна в тому, що батьки зустрілись,
Маючи різні у житті переконання?
Чи в тому, що раптово розлетілись,
Як птахи в різні сторони із рання.
Не знаю… Як же ж не любити
Цю землю, де дитинство провела?
Навчалася, вже почала робити?
Я всю себе цим людям віддала.
Всі мої мрії найзаповітніші, надії.
Родились тут і тут вони помруть.
Поки не перетворяться у дії.
Я не подамся у далеку путь.
Не піду долі кращої шукати.
Зробила вибір. ТУТ життя моє.
Навіщо десь на чужині блукати,
Якщо на Батьківщині ВСЕ вже є!
Можливо втратили ми цінність свою, віра
Погасла в душах… та я не боюсь
Цього страшного ненажерливого звіра -
Диявола , я ж Богу сильному молюсь.
І хоч лише наполовину українка.
Патріотизму ж бо мого нема кінця.
Я закликатиму людей так дзвінко
Любов’ю, щоб і їх наповнились серця.
26.02.14, Київ
