Шоста ранку, на вулиці туман і темрява. Світяться лише ліхтарі, які починають згасати з приходом світанку. Ніч закінчила свою варту і час прийшов на ранок. Тепле повітря вже дує з півдня, незважаючи на календар. Доноситься свіжий запах моря, якого так бракує цього ранку. Високі споруди тягнуться до неба, немов квіти до сонця. Ніби хочуть перші відчути дотик сонця. Хочуть перші побачити сонце і грітись під ним весь день. Металеві споруди, бетонні опори та широкі мости починають прокидатись.
Місто оживає.
Холодне повітря блукає пустим трамваєм, який чекає на пасажирів. І в тумані ледь видно запотівші вікна. Він вже старий, прожив своє. Однак вже 30 років поспіль він щодня о шостій годині ранку чекає на пасажирів.
Розмальований в жовтий колір з коричневими сидіннями та милою пані кондуктор свій день починає з кави. Коли на годиннику рівно шоста він виїжджає...
Цей маршрут не змінювався вже багато років. Вулиці залишалися такими ж. Відкривались нові магазини, потім інші, приходили нові люди та йшли. Дехто навіть повертався. Але вузькі вулички залишались не зміненими. Кіоск з сигаретами залишався на тому ж місці, що й 10 років тому. Бармен відкривав свій Бар о тій самій годині, що й м'ясник, а той лише після того як купував каву з кіоску навпроти. Все працювало як годинник.
Сіра буденність - скажете ви!?
Сумно - подумаєте?
Ні, це просто Львів.