Піду я пішки з міста у село,
та тільки навпростець, не по дорозі.
Поширше крок - щоб ноги аж звело,
злетіти б - та на жаль, невзмозі.
Три неба ділять простір між собою.
Блакитне - обезтямлено нагорі,
а сіро-синє з чорним боротьбою
з"ясовують, хто головний на дворі.
Під дахом з троьох лохматих хмурих неб
дістатись лісу, подолавши поле,
неоране та дике. Справжній степ.
Зітхає літнім дощиком та волей.
І ліс зустріне зовсім не ласкаво,
та заперечувать не буде - хочеш, йди.
Йому начхати, що в мене за справи,
і він, до речі, не запрошував сюди.
Я обережно, ліс, нехай там грець,
а руйнувати спокій твій - паскудство,
і тільки крихітна стежинка навпростець
нагадує про існування людства.
І ця стежинка, що зникає деінде,
і знов з"являється, і далі - буде й буде,
кудись обов"язково приведе,
а чомусь так хотілося - в нікуди...