Я так змирилась з тим, що я втрачаю.
Що інший результат я не сприймаю,
Біжу, спішу і доганяю…
А щось важливе зовсім пропускаю,
Це світ такий, й боротись з ним не сила,
Чи я така? Нескладна й не щаслива?
Але ж і в цьому є ще протиріччя.
Кохана я, й закохана по вінця,
Я мати, тітка і бабуся –
Можливо все таки цього дождуся?
Можливо рано втратила батьків,
Та онучат в нас буде повний дім.
Чому ж так бистро все минає,
Мій розум все це не сприймає.
Це в всі часи так плине час?
Чи гонить він тепер лиш нас?
Жене нас до завершення, кінця,
А результату досі ще нема.
Не вірю я, що реалізувалась.
Ні, не лише для цього я на світ з’явилась,
Все зміниться і я себе знайду…
І виконаю місію свою.
Якби лиш знати в чому її суть,
Щоб не впустити, осмислити, збагнуть.
