Може, тепер? Може, навіть цієї осені,
Більш не ховаючи тіло під теплим плащем,
Вперше ногами й без того холодними, босими,
Йтиму, змиватиму біль вже тверезим дощем…
А як шкода… Ми були… Та не стали реальними,
Постаті дві і одна лише тінь на стіні,
Знаю, що зустрічі іноді є фатальними,
Вірю в це я, та чи віриш ще ти мені?...
Де вони ліки? Приречено хтось їх шукає…
Коли насправді вже глибоко так ятрить…
...То мене Бог так тобою за щось карає…
Але й тебе Він за мене вже не простить…
Вікторія ІВАНИЦЬКА
16.10.2015р
