Хто не копав картоплі, той ніколи в житті не працював. Лежу стомлена на дивані у веранді (яку калідором називала по-модному в дитинстві). Мама хоче зігнати зі старого дивана:
- Як ти можеш на ньому лежати: там же пружини! Ти не відпочинеш так!
Я у відповідь блаженно посміхаюсь і змушую пружини скрипіти в такт моїм підстрибуванням.
Старий диван. Дерево з роками стало, мов залізне. На високій спинці - дзеркало. Це дзеркало хоронить мої дитячі мрії: щоб вижив метелик, якому я відірвала крило, щоб почав рухатися дощовий черв'як, якого я розрізала і зашила нитками, щоб мені Олег подарував на 8 березня іграшкового котика і зізнався в коханні, щоб контрольну з алгебри написати на 12. Це дзеркало знає всі секрети мого дитинства.
Надомною висить ледь помітна шворка. Мов павутинка. Так причепити міг тільки мій дідусь.
Дідусь... Я ніколи так на нього не казала. Дід. Коротко і ясно.
90-ті. Батьки працювали, мов раби. Як і всі. Віками. А я була у селі. Залишатися там мені зовсім не хотілося, бо там показував тільки один канал по телеку. І то погано. Я знайшла важливий аргумент: я не залишуся, бо у вас немає марманцовки (марганцовки)! Купили. От рожева водичка у мисці. Бабуся хоче мені допомогти, але я видаю коронну фразу свого життя:
- Я сама! (кричала я, коли пхала ложку зі сметанкою замість рота у вухо, і тоді, коли шиворіт - навиворіт одягала колготки, і взуття не на ту ногу, і т.д.; коли мене не слухалися і хотіли допомогти, то я так верещала "Я сама!", що від мене сахалися тільки б я замовкла)
І от я перевертаюся разом з мискою! Рожева водичка потекла підлогою...
Цей випадак дідусь любив згадувати зі сміхом. Навіть сміявся тоді, коли рак виїдав останні нутрощі. Коли тіло вигорало сильніше, ніж в пеклі. Від наркотиків він відмовився...
Ще з дитинства, як творча людина, я була ледащом. Мені подобалося лазити по деревам, ховатися в кукурудзі, ловити цвіркунів, мучити котів і просто бити байдики. Дід умів заставити працювати без бича: його слова ранили сильніше. І от я, така маленька, така красива, змітаю какашки кроликів. Мені так шкода себе, так хочеться до мами і папи! Я так щиро плачу! Від сліз на віях світ виграє барвами веселки, мені стає приємно, що я зробила добру справу, любуюся чистим подвір'ям. А дід уже несе моє улюблене шоколадне морозиво.
Тепер я впіймала жабу і біжу з нею до діда. Він набив повен міх трави і йде, не зважаючи на моє:
- Діду! Діду! Диви яку здорову жабу я знайшла!
Я біжу за дідом, а він іде берегом, наче не чує мене. Важко бігти з жабою. Жаба вже в шоці і аж харчить. Я його наздогнала аж на містку чужого берега!
Дід обертається і... Я аж жабу впустила! Задоволена жаба мабуть ще ніколи так швидко не стрибала, як тоді.
...а то не мій дід!
- Діду, а ти чого з нашого берега траву носиш?! Крадеш, да?!
- А ти пила сьогодні вранці молочко?
- П-п-пила!
- Добре?
- Ага (соромно було сказати, що воно таке гидке! і пити мене вмовили тільки тому, що його он Мурка п'є і у неї такі гарні кигті, щоб по деревам лазить)
- Тоді пішли я покажу кому ношу з вашого берега травичку.
Корова відмахувала від засраної дупи мух і я вирішила, що точно більше молока не питиму. А от і мій дід прийшов за молочком:
- Я весь берег обшукав! А ти аж тут! Хто тебе сюди пускав!
- Та вона за мною приблудилася. Думала, що я вашу траву краду.
А ще був кіт Мурчик, син Мурки. Дохлячий такий, замучений мною.
Дід погодився взять мене на рибалку. Хоча бабка не пускала.
Я рано-вранці прокинулася, всунула Мурчика в карман і гарно придавила кулачком, щоб він не видав себе.
І от він напівдорозі таки голосно і жалібно мяукнув. Дід сказав випустить його. Мурчик не знав де він і покірно йшов за нами, як пес.
Ми сіли на березі, дід розставив вудочки і ми чекали кльову. Накрапав дощ і дід добре замотав мене з кошеням в свою куртку. Улов був дрібний і весь дістався щасливому Мурчику. Дід більше мене на рибалку не брав (видно думав, що я рибу відлякую своїми ачогоками), а от Мурчик відтоді завжди бігав за дідом на рибалку. Його шерсть стала шовковистою, він навчився дряпати мене, коли я дьоргала його за хвіст і виріс здоровенним котищем.
А ще у мене був ще один дід. Правда, він десь був, а потім на старости прийшов до нас, бо його вигнала його молодуха. Він був дід Микола. Бо просто дід - це звання, яке мій дід заробив роками любові. Бабуся була його першою і єдиною. Так само віддано він любив мою маму і нас з сестричкою. Дід - це святе. А дід Микола - це наче і дід, але ще й Микола, бо наче трохи чужий дід. Але я і його полюбила. Бачила, що він хоть і любив синів (це могу папу з дядьком), але донечку від молодої дружини любив особливо. Він її виростив, випестив. А вона з мамою його викинула, як непотрібного старого пса. Ну, правда, грошовитого пса. На машині. Я любила його машину. Коли я сідала за руль, він одразу починав сумувати за донечкою-Машею, бо хоч у неї і є права, а от їздить вона гірше за мене. А я ще й так швидко літаю і геть не хочу учити правила дорожнього руху! Раз мало аварії не сталося, бо я на головній не захотіла пропускати мотоцикла, бо у мене крута машина. А ще трохи не почавила гусей, а дід поважав цю птицю. Хоч він і був інтелігентом, учителем математики, але так заматюкався, як і мій папа, коли я мало на швидкості заднім ходом в тополю не врізалась:
- Ой мать твою, йо....., гусі - мої гусі!
Дід ревнував до діда Миколи. А дід Микола видно таки і мене полюбив. Короче, морозива від дідів я переїла багато від тої їхньої ревності ))))
Не стало діда Миколи... Помер він легко, у свій день народження. А Маша до сих пір не знає де його могила. Тільки спадок з банку забрала - і зникла.
І дід помер. Але ніколи не помре його любов до сім'ї. Завжди, коли я буваю на його могилі, він дає про себе знати. То співом солов'я, то метеликом. Він - у кожній травинці, у небі, у сонці. Він завжди поряд. Охороняє мене. Кожного разу, коли я іду з кладовища, здіймається смерч. Навіть у безвітряну спеку. Він покриває деревце пилом, ніби дає корінню тіло із праху, і прощально віти махають мені. Як і в дитинстві, коли мене забирали батьки, ми до останнього погляду прощально махали одне одному. Разом з дідом померло моє дитинство - найчарівніша частина мене.
ID:
600478
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.08.2015 10:59:57
© дата внесення змiн: 18.08.2015 10:59:57
автор: Angelina Wij
Вкажіть причину вашої скарги
|
