Вечір. Середземномор'я. Сидимо на краю огорожі довкола одного з тих білих будиночків, що століттями зводять тубільці. Вітерець із моря, а по хвилях біжить рум'яна доріжка заходу сонця. Запалюються перші зірки, серпик місяця дивиться кудись на південь. Перед нами горить ліхтарик, такий собі східний ліхтарик, маленьке диво, заґратоване мереживом заліза. Можна взяти його до рук і рухатися вперед, у ніч, тоді ти станеш схожим на казкового героя «Тисячі й однієї ночі». Але ліхтарик лишається в спокої. Відкриваю Книгу Псалмів і починаю читати. Ти не розумієш моєї мови, але це не важливо, адже всім зрозуміло, що "ранок і вечір красою прославлять Його". Пахне листям і пізніми травами, співають цикади, улюблениці Анакреона. Мій голос звучить усе тихіше. На узбережжі запалюються вогні, люди починають смутних пісень, чиї мелодії бентежать незвичного слухача. Темрява стає щільнішої і зорі множаться в геометричній прогресії. Осінь приходить у ці краї набагато пізніше, вона лагідна, як дитя, як остання і перша коханка, хоча в її кучерях загубилися вже сиві смуги. Сумно і радісно душі, тому що одне минуло, інше лише настає, тому що до нас ось так століттями сиділи пари біля моря і ворожили по Чумацькому шляху, і по нас уперті допитливі розуми будуть намагатися розгадати одвічну таємницю рівноважної принадності та огидності світу. Східний ліхтар змагається з місяцем: він виграє, коли ти нахиляєшся ближче, твої чорні очі хитро пломеніють, відбиваючи жовті відблиски! Ти прекрасна!
