Ти прокидаєшся десь далеко звідси,
за межею моєї уяви, межею досяжності,
перед нами - прозора завіса,
та все ж міняє барви тієї реальності,
В якій давно вже звикли існувати
твої й мої занадто щирі ніжності,
не треба писати, кричати, зривати
твердий голос посеред моєї твердої байдужості,
я вірю, вірю навіть твоїй міміці,
не треба писати, кричати, шукати...
Знову істерика, сльоза на твоїй повіці,
я знаю все, тобі вистачає просто мовчати.
Мовчати й любити мене понад усе на світі,
жити й радіти, страждань і болю не знаючи,
я знову викину у смітник зів'ялі квіти,
важливий лише твій погляд сіяючий.
