|
Художник
Коли художник починає змінювати своїкольорові полотна на чорно-білий екран, то це означає, що його остання грань розжарилася так, що досягнута межа і пора починати, якнайскоріше, бігти... бігти, якнайдалі.
Його пензлі давно покинуті і проходять випробування вічності. Їх пожирає віковий пил, а вони навіть і не підозрюють, що могло бути все абсолютно по-іншому. Мольберт вже давно десь схований за шафою, де він всмоктав запах нафталіну і старої пам'яті.
А колись все було інакше. Невеличка квартира на вулиці Rue Moliere. На ній було завжди тихо, хоч вона і виходила до самого серця Парижа. Білі вікна впускали в дві кімнати простір. Зранку Художник відкривав їх як тільки сходило сонце. Йому завжди хотілося вкрасти собі найперші промені. Найперші. Бо вони були чисті, незаплямовані буденними турботами. Художник , спираючись руками на підвіконня, підносив своє обличчя до ранкового тепла, заплющував очі та жадібно ковтав повітря.
Розплющивши зіниці його погляд завжди потрапляв на невеличку табличку, що розташувалась на стіні готелю навпроти: «Тут зупинявся перуанський поет Сесар Вальєхо (1892-1938)». Кожного разу Художник вдивлявся у викарбувані літери, наче вперше. Хоча це був такий собі ритуал ранкового споглядання. І мова вже не йшла про самого Вальєхо чи про його «Спотикаючись серед зірок…» - це були вже неусвідомлені погляди, приймання того, що є.
Потім на балконі Художник за невеличким круглим столиком пив гарячу каву, споглядаючи на парижан та туристів, що поодиноко проходили повз. Непоспішаючи роздивлявся вікна в будинку, що навпроти. Його завжди цікавили вікна. Вони були щілинами в чуже життя, і для нього, як для дитини, це було спокусою в них підглянути.
Проте того ранку щось було не так як завжди. Художник усвідомлено відчував чийсь погляд. На одному з балконів будинку навпроти стояла Вона. Спершись плечем на стіну, Вона пильно вдивлялась своїми зеленими очима в обличчя Художника. Він бачив її вперше. І чому? Здавалося б на такій вузькій вуличці всі про всіх все знають. Але Вона… Це було незвідане створіння потойбічного світу, білий ситець її сукні, наче зефір сповивав у своїх обіймах її стан. В її очах концентрувався всесвіт: шелест весняного лісу, шовк морських хвиль і якась дитяча безтурботність. Їх усмішки здійснили привітання.
«Це те, що я шукав усе життя» - десь пролунало в далекому світі Художника. День за днем його пензлі залишали на полотні музику душі: цей сніжний зефір, ефірність весняного лісу і ці ранкові зустрічі. Він дозволив Їй увійти в своє життя. В життя , яке до того часу люди пізнавали лише за непомітним підписом в кутку картини. Парижани завжди заклопотано огортали себе буденними турботами, а проходячи повз Place du Tertre не завжди звертали увагу на вуличних художників. Серед них часто був і Він. Художник створив власний світ фарб, світла та тіней. В своїй невеличкій кімнаті-майстерні Він ангельськими порухами творив світ бездоганності та суперечності, реальності та ілюзії. Він бачив вади цього міста і перетворював їх на примху життя. І його завжди дивувало чому самі городяни не бачать Париж таким. Мистецтво ж для них було декорацією. Картина – елементом інтер’єру, чи даниною моди. Навіть купляючи у Художника картини в друге, вони все одно його не пізнавали і лише з часом помічали в кутку дві невеличкі літери «N.P.», що вже колись бачили.
А Вона пізнала його по очах. Вона непомітно відчинила двері його квартири і з вітром оселилася в його кімнаті. Вона була єдина, кого Художник впустив до своєї келії мистецтва. ЇЇ парфуми назавжди залишили свій аромат у його майстерні. Художник щоразу випивав Її очі, а вони все одно продовжували сяяти в темряві. Вона дарувала йому надію теплої весни, спокій безодні міста. А Він віддав їй найдорожче, що у нього було – свої фарби. Одвічна посвята відчуттю, емоції, преклоніння перед красою та чистотою ночі. Казка, подарована потойбічним створінням, могла розвіятись будь-якої миті.
Проходив час, а Художник так само продовжував шукати відповіді на свої питання в Ії очах. Вона ж стала часто виходити гуляти то вдень, то ввечері, залишаючи Його самого. Під вечір вона сідала у крісло з келихом терпкого вина, а Художник вкладав в її долоні свою долю. Вона ж необачно її розсипала. Скоро вона почала йти від нього і вночі. А Він сідав біля вікна і дивився в небо, пригадуючи той день, що назавжди змінив його життя. Гірка кава залишала щоразу відчуття смутку і забутого ранку. Вона то йшла , то поверталась… Художник то чекав, то пробачав.
Був останній вечір. Вона зі смутком покірно сиділа в кріслі, а Він в останнє писав її очі. В Її руках ніжка келиха, немов балерина на пуантах, виконувала своє обертання. Але ця балерина надто тендітна. Вона не може вічно вражати своєю граціозністю. Вона розпліскується і фатально закінчує рух. Так сталося і цього разу. Ніжка келиха вивільнилася з Її пальців і злетіла вниз. Краплі розсипалися гранатовими зернами по дерев'яній підлозі і перемішалися з дзеркальними скельцями. Художник різко повернув голову, холодними пальцями страх доторкнувся до Його спини. Сьогодні не так. Не так, як учора. Він випадково розчавив гранатові зернята в своїй долоні і червоні краплі потрапили на його білу сорочку. Це був останній вечір. Це була остання ніч. Це був перший ранок, коли Вона не повернулась…
«Одинак в чотири стіни...» - ці слова забутого Вальєхо стали лейтмотивом його буднів.
Одинак в чотири стіни,
о, коробка в чотири стіни,
безнадійна вічна цифра!
Чи знав тоді Художник, роздивляючись меморіальну дошку, з уже таким рідним ім’ям Сесара Вальєхо, що Його життя стане плисти за реальністю слів цього поета. Художник назавжди зачинив свою майстерню. Він не міг більше там бути, адже її парфуми були там скрізь. Вона забрала у Нього його келію мистецтва. Чорно-білий фільм перетворився на життя. Два тижні із зачиненими вікнами, два тижні без Rue Moliere та Place du Tertre. І знову Вальєхо переслідую і наче сміється над ним, адже він тепер «Той хто носить годинник і бачить Бога на циферблаті, той, хто залишився чесним, а померти не в силах…»
Колишній Художник, йдучи по осінньому парку, вже ні про що не думав. Він такий же порожній, як і небо над його головою. Перебираючи грубими, дірявими від байдужості черевиками клубки мертвого листя, в його пам'яті вже не з'являлися ті бездоганні образи. Істинна, яка раніше для нього була така прозора і зрозуміла, стала нерозв'язною алгоритмічною функцією, роздуми про яку доводили його до повної несамовитості. Рішенням всього для нього було повне зречення, зречення того, чому він так свято вірив усе своє життя. Будь-який спомин тепер обпалював його зсередини, завдаючи такого болю, який не підвладно було витримати навіть Богу.
Йдучи, він вже не уявляв, де він знаходиться, і як знайти дорогу назад його вже не хвилювало. Він пройшов повз будинок, який як близнюк був схожий на усі інші. Але в одному з вікон він побачив до болю знайомий силует, цей білий зефір. Він не міг дихати, у нього в голові промайнули тисячі фраз, які він хотів сказати. Він трохи не кинувся вгору, але один силует миттєво замінився іншим.
Зараз він дивився на усе місто і бачив в ньому те, чого ніколи не помічав. «Бруд… Скільки бруду!» - подумав колишній Художник. Він як ніколи відчував під своїми ногами тверду основу, слизького, як долоні дощу, карниза. Сьогодні Він відпустив себе. І тепер очам художника, які раніше віддзеркалювали весь світ, було визначено вічно віддзеркалювати тільки небо.
Шаг вниз- обнимусь я с ветром.
Взгляд ввысь – и уже далеко…
ID:
579331
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.05.2015 16:36:25
© дата внесення змiн: 06.05.2015 16:36:25
автор: Даша Кашперська
Вкажіть причину вашої скарги
|