І
Світало. Край неба, немов би вогнем оповитий, яснів понад селом. Стояли сірі хатки, покриті нічною тінню, і тільки солом'яні дахи виблискували золотавим кольором, неначе сонце. Поле та ліс також спали, і здавалося, не збиралися прокидатися.
Ось з'явилися перші промінці сонця, і сніг, відбиваючи їх, засліплював очі. На це дивне і водночас звичне сяйво закричали півні.
Біля вікна однієї з хатин сиділа Ярина. Дівчина вдивлялась за межі села, гадаючи, що ось-ось побачить знайомі постаті.
- Знову у вікно дивишся, немовби іншого місця не знаєш - все тільки тут крутишся!Уже котрий день! Ех, мені би твої літа... - промовила позаду сонним голосом Одарка Яремчук - матір Ярини. - Зробила би щось корисне, а не в'янула тут. Чи ж бо інших справ не маєш, га? А якщо твій Семен собі польку якусь знайшов, або ж навіть татарку...
- Ненько! Знову Вам у радість поглумитися наді мною? Так кажете, наче батька мого не чекаєте! - сказала дівчина у відповідь і добавила шепотом. - Мабуть, забули, що є такий...
- Мені ніколи байдикувати, як тобі, дочко... Ти нічого не робиш, хоча б придане готувала, а то ось-ось свати почнуть ходити до тебе - маєш чимало шанувальників.
- Не бачить Вам, мамо, як я заміж за іншого піду!
- Життя заставить... Глянь на Дарусю: вона все казала, що заміж піде за Петра - попового сина. А що сталося, також пригадуй: той поїхав геть з села на Січ, а потім повернувся з нареченою - полькою, здається. А сестриця твоя за Романа вийшла, хоч і кохати не сильно кохала, і дивися, як живе чудово! Подумай, поки не пізно, а то згодом шкодувати будеш.
- Знайшли мені приклад... Вона, хоч і старша від мене, в чомусь мудріша, проте різні ми! Не поділяєте Ви мого життя!
Одарка зітхнула у відповідь, і щось прошепотівши собі під носа, пішла геть.
Уже був полудень, проте Яруся з місця не зрушила. Дарина сиділа на печі та вишивала, а мати порпалася по господарству.
- Їдуть, їдуть! - закричала щодуху дівчина і побігла надвір. За нею вибігли Одарка і старша донька.
Вершники, впізнавши жінок, немов наввипередки, помчали вперед.
Ще баскі коні не встигли спинитися, як Семен опинився на землі, поряд з коханою і кинувся до неї в обійми.
- Ярусе, зіронько моя! Сумував я безмежно! Там, далеко, гинув без тебе! - щосили обійняв дівчину.
- Голубе мій! Я стільки ночей не спала, все холонула від думки, що не побачу тебе! - лепотіла, плачучи від щастя.
Дмитро, батько дівчат, скочив долу з коня і підійшовши до Одарки, мовчки обійняв її. Побачивши поряд Дарусю, важко зітхнув і, притуливши доньку до себе, поцілував в лоб.
Сестри притулилися до батька.
- А де Роман?.. - прошепотіла Дарина. - Де мій голуб сизокрилий?
Чоловіки опустили голову; Дмитро, не знаючи, як правду сказати, забігав очима - знав, що ранить серце дівчини.
- Поранили твого чоловіка... - почав розмову Семен. - Той нездужав сильно, марити почав...
Не чула більше слів Даруся: зрозуміла, що трапилося - побігла геть, в дім, ледве стримуючи сльози.
- Ой, біда! Біда! - заголосила Одарка. - Хто ж її, вдовицю, пригорне, приголубить? Хто ж її дитину своєю назве?!
Сиділа дівчина на печі та голосно схлипувала :
- Де ж ти, орле мій? Чому не прийдеш, чому не пригорнеш до себе? - глянула на образ на стіні. - Господи! Нехай це все буде неправда, нехай мене обманули... Невже це страшний сон?..
Декілька днів поспіль не виходила з дому Даруся. Все родина хвилювалася за неї, пробувала розважити - не хотіла їх слухати вдовиця, мовчала у відповідь.
А ближче до весни, коли почав сходити сніг, почалася метушня у хатині - всі готувалися до весілля Ярини і Семена.
- От, зійде сніг - і весілля зіграємо! - казав Дмитро, посміхаючись. Ох, якби він знав, якого болю завдає Дарусі!
ІІ
Коли настав квітень, все довкола покрилося білим і рожевим цвітом, повсюди лунав пташиний спів.
У саду Яременчуків гуляли весілля Ярусі та Семена. Вже котрий день не згасали танці та спів. Веселилося все село, окрім Дарини - та постійно сумувала, не виходила з дому, навіть на вінчанні сестри не була. Так, ще минулого року в цю пору святкувала вона їхнє з Романом свято, а тепер переховувалась від чужих очей - люди глумляться; батьки завжди молодшу доньку любили - їм до вдови діла немає.
Через тиждень з'явилося сонце у похмурому домі - народилася у Дмитра і Одарки внучка. Почала нездужати Даруся: всі боялися, що вона ось-ось світ цей покине і до чоловіка піде. Та змилувався Бог над ними - одужала дівчина.
Хрестили дитину Богданою, як Роман колись хотів.
Тепер уже не сумує вдовиця, весь час донечці приділяє: плекає її, ні на крок не відходить. Проте, коли Богдана засне, йде Даруся до гаю, що за селом - там вони з Романом зустрічалися; сідає у траві поблизу джерела і все розповідає чоловікові, немов би той живий, поряд.
Бачили її такою люди, та почали юродивою називати, стороною обходити; ті, хто хотіли на ній одружитися - передумали. Обходив народ стороною хату Яременчуків. Пліткували у селі про нещасну дівчину, що наче у неї нечистий вселився, інші заперечували це, мов та геть здуріла. Навіть батьки - і ті почали менше уваги на Дарусю звертати, немов та їм чужа. Ярина і Семен іноді до батьків приходили, з сестрою розмовляли, з дитиною бавилися, але і вони боязко до дівчини ставилися - все розуміла нещасна, проте нічого не могла вдіяти.
Де ж та, колишня, Даруся? Раніше була веселою, рум'янець прикрашав її щічки, очі сміялися. А тепер? Карі оченята потемніли, блідою стала, мов камінь, сумна.
З часом пішли дощі після тривалої посухи і село повернулося до життя - співали птахи, почав народ у полі працювати.
Якось до Яременчуків навідалися гості - приїхав до них кошовий Тарас Півень із сином та декількома підопічними. Спинилися вони перед Дмитрієвим двором та підійшли до дверей. Півень постукав і не чекаючи запрошення, зайшов.
- Здоровенькі були! - загорлав на всю хату. Перелякана Одарка підскочила та кинулася до незнайомців.
- Чого прийшли? Негайно забирайтеся з хати, а то я чоловіка покличу - він вам всипе перцю! - почала сваритися.
- Чого розкричалася, немов навіжена? Ти що, собака на ланцюгу так волати? Чи ти геть здуріла на гостей кидатися? - зашипів Дмитро із-за її спини. - Здоровенькі були, Тарасе! - і кинувся по-козацьки вітатися з давнім другом.
Одарка відступила до печі, не сказавши ні слова.
- Якими вітрами тут? - спитав чоловік. - Чи біда якась трапилася? - кивнув і запросив людей до хати.
- Тебе вирішив навідати, родину твою побачити. - зітхнув. - І знову на Січ покликати - без тебе справи кепсько йдуть.
- Бачу, ви зголодніли, - перебив його старшина Яременчук, - сідайте до столу. Одарко! Що ти як чужа стоїш? Хіба не бачиш - люди їсти хочуть? - повернувся до козаків. - Спочатку обід, а потім розмови... Одарко, швидше! - крикнув.
За декілька хвилин стіл був накритий і Півень почав розпитувати про справи Дмитра.
- Ну, зіграли весілля?
- Ще у квітні!
- А старша як там? Кого маєш: внука чи внучку?
- Дівчинку маємо... Проте, погано донечці - вдовою зосталася, з малим дитям на руках... - зітхнув. - немов здичавіла - майже не розмовляє, до людей не виходить. Ми з Одаркою все переживаємо, як вона далі буде.
- Та не переживай, Дмитре! Гарна жінка усяк час потрібна! - заспокоїв друга. Всі козаки посміхнулися.
Сутеніло. Село вкрилося сірою пеленою і засноло в нічній тиші.
У Яременчуків теж всі заснули: гості та гоподарі. Тільки Даруся не спала: Богдана заснула і жінка, поки ніхто не бачить, пішла надвір. Тільки стигла поріг переступити, аж тут і сполохалася.
- Стій кажу!
Завмерла. Ледь дихає, і серце ось-ось з грудей вискочить.
- Так це ти - Дарина? - голос був усе блище. Дівчина повернулася і розгледіла у темряві чоловічу постать. - Ну, так це ти - Дарина?
- Можливо я. А тобі яке до цього діло? - відповіла. Тепер вона могла роздивитися обличчя юнака.
- А я - Андрій... - дівчина хотіла йти далі, як хлопець спинив її. - Ти знаєш, хто я?
- Бачить Бог, що злодій якийсь, бо ніхто так не підкрадається та й не лякає.
Андрій засміявся, і лукаво посміхаючись, немов лис, підійшов до дівчини з іншого боку.
- А ти красива...
Вперше за весь час смутку у Дарини нарешті з'явилась посмішка.
- Так хто ти?
- Ваш гість. Син кошового.
- Молодець... Вітаю. - і щосили кинулась бігти в сад. Андрій посміхнувся їй у слід.
- Ха! - прошепотів. - Та ні капельки вона не дивна...
ІІІ
З того часу не зводив козак з дівчини очей. Не раз ловила на собі ніжний погляд, і хотіла взаємністю відповісти - боялася, не знала як.
Півень та батьки Дарусі помітили це та й стали гадати, як вірно вчинити зі своїми дітьми.
Не один день так пролетів. Вже підійшов час осені та козакам потрібно було повертатися на Січ. Не довго думаючи, Тарас прийняв рішення.
- Я досить довго думав, як вчинити, - почав він за обіднім столом. - І все ж таки вирішив. Андрію, сину мій! Я надто тебе люблю, щоб наражати на небезпеку! Не на Січі твоє місц. Не в могилі, не в бою, не у війську. Колись я втратив твого старшого брата, взявши його з собою у похід. На Січ я поїду без тебе, а оскільки тобі немає куди їхати - ти зостанешся тут, допомагатимеш родині Яременчуків, бо Дмитро зі мною поїде.
- Батьку! Ви знаєте мою заповітну мрію - бути таким, як Ви! Та якщо на це Ваша воля, то я вчиню, по-Вашому.
Даруся ледь помітно всміхнулася.
Наступного дня Дмитро та інші козаки поїхали геть. Одарка ще довго видивлялась у слід.
- Бережи тебе Господь! - прошепотіла і повернулась до хати, ховаючись від дощу. В небі лунали крики перелітних птахів, котрі зливалися з шумом зливи в одне ціле.
Так розпочалася осінь.
*****
Майже весь час проводив Андрій поряд з Дарусею та Богданою - полюбив її, як свою кровиночку. Одарка не могла налюбуватись цьому і все доньці примовляла:
- Ти дивися, Дарусе, приглядайся до Андрія - він працьовитий, добрий, твою донечку любить. Ох, гарний чоловік буде!
- У мене ще Дануся маленька! - каже. - Яке тепер весілля?
А сама день за днем гарнішає. Як зима минула - вийшла надвір така гарна, весела, як раніше.
- От дивися, яка вона півроку тому ходила: сумна, чорна, наче хмара, а тепер - квітка, усім красуням красуня!
- Кажуть, має нареченого - сина кошового. Та такий гарний, працьовитий, що слів не підбереш!
Не міг Андрій намилуватися Дарусею, довкола неї ходив - то слово скаже, то допоможе.
- А ти, Даринко, часом не закохалася? - питає.
- А тобі до цього яке діло? - сміється. - А раптом ти, як ті жінки, що на вулиці, пліткуєш?
- Та ж бо про що?
- Та проо мене! - сміється і тікає до саду. Півень біжить за нею, ховаючись поміж дерев.
- Дарусе! Дарусе! А хочеш - я тобі отаку гору льодяників куплю? - сміється і розводить руками вище себе.
- А ти впіймай мене спочатку! - тікає від нього, ховаючись. - Лови!
І вони, немов малі діти, бігають, сміються, тримаючись за руки. Співає Даруся пісні ніжні, а довкола тихо. Ні звуку. Лиш чути дівочий спів, ледь чутний шетіп молодого Півня.
- Дарусе... Чому ти така красива? Чому завоювала моє серце?
Сміється юнка і знову пісню заводить.
- Чи ти, донько козача, - мовив до неї, заглядаючи в очі. - станеш моєю дружиною?
- Ти сам цього хочеш? Це потрібно тобі?..
- Кохаю тебе безмежно...
На тому вирішили зіграти весілля. Та не судилося щастю бути.
Їхали через село чоловіки іноземні, котрі шукали притулку на ніч. В очі їм кинувся дім Яременчуків (був кращим з-поміж інших) і їхній старшина вирішив попроситись переночувати. Першою побачив Одарку і в неї спитав:
- Господине, чи можна у Вас переночувати? Ми тримаємо далекий шлях, дуже втомилися...
- Я що, не людина? Звісно, можна, проте в хаті місця мало - заночуєте в стодолі на горищі.
- Та нам і таке - ласка Божа!
Прибігла жінка до хати, взяла трохи хліба, велику миску борщу і попросила доньку це віднести мандрівникам. Даруся мовчки пішла.
- Ось, тримайте! - простягла старшині.
- Дякуємо. - посміхнувся.
- Смачного. - хотіла йти, але чоловік спинив її.
- Тебе як звуть?
- Дарина.
- Гарне у Вас ім'я. А мене - Яковом.
- Дуже приємно. - посміхнулась.
- Я полковник.
- Чудово. - пішла геть, не дослухавши чоловіка.
- Ну і характер!.. - прошепотів той.
- Тобі сподобалась чи що? - спитав його друг.
- Вперше таке бачу: від вроди очей не відведеш, а вона ще й характером манить.
- Так женивсь би.
- А тобі яке діло? Розговорився він! Іти, вечеряй, допоки є що! - закричав, і щось сказавши собі під носа, глянув у слід Дарусі та пішов їсти.
Наступного ранку Яків сам до Яременчуків прийшов.
- Доброго ранку. - привітався до дівчини, котра відчинила двері.
- Доброго. - відповіла сухо.
- Нам би коням дати води... - почав розмову. - Де тут є криниця?
- У саду. - хотіла йти геть, але полковник спинив її.
- Дарино...
- Що Вам?
- Я спитати хочу, та не знаю, як...
- Кажіть уже! - мовила.
- А Ви маєте чоловіка?
- Давно маю. Вам то яка різниця?
- Як би Ви були моєю дружиною, то в золоті купалися б, я б Вас на руках носив! Живу в достатку, нічим не бідую...
- Ну то й що?
- Збрехалаи мені, що маєте чоловіка... Подумайте, поки час є.
- Я і думати не буду!
- Ну, як хочете.
Даруся посміхнулася.
- А на кінець... покажіть, де у саду криниця - він великий, не знайду...
Тільки-но відійшла дівчина від будинку, як скочив верхи Яків та схопив її за руку:
- Припали Ви мені до серця!
- Пустіть! - закричала. - Пустіть!
На її крик вибігли Андрій та Одарка.
- Пусти її! - залементував. - Бо гірше буде!
Чоловік, не слухаючи його, схопив Дарину за стан і підшпорив коня, щоб їхати. Наречений вхопив коня, і розгніваний чужоземець дістав зброю.
- Або відійди, або поплатися! - націлив післолета і направив його на Андрія. Дівчина штовхнула Якова і той зробив вистріл.
Даруся, наче зрізаний колос, впала долу.
Незнайомець підшпорив коня і всі мандрівники вмить зникли у куряві.
Почалась гроза. Дощ лив, як з відра, намаючись змити всю біль, приховати жаль. Повіяв вітер, немов навіжений, підхопивши слова:
- Дарусе... Дарусе...
ID:
578679
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.05.2015 18:38:40
© дата внесення змiн: 22.06.2016 15:08:39
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
старатимусь писати якнайцікавіше!!
