Нажаль коли мене не стане…
Тоді згадають певно всі,
Зберуться у труни востаннє,
Всі хто підтримував в житті.
І навіть ті, хто зла бажали,
Теж засумують в стороні,
Вони собі не уявляли,
Такої участі мені.
Нажаль коли мене не стане…
Із жалем пуститься сльоза,
І той хто все життя кохає,
У горі буде того дня.
І в цій скорботі плач дитини,
Що батька віддано любив,
За що так доля покарала?
Хіба цього ж він заслужив?
Нажаль коли мене не стане…
У чорному буде вона,
Страждати й сльози проливати,
Безжально в горі замерза.
Вона кохаючи ховає,
Того хто серце полонив,
Хто поміж зорями блукає,
Її ж на світі полишив.
Нажаль коли мене не стане…
Залишиться моя душа,
Котра в самотності чекає,
Що хтось провідає хоч дня.
Що нагадає те буденне,
Життя котрого вже нема,
І сльозами покриє вічність,
І пам’ятатиме щодня.
Нажаль коли мене не стане…
Заплаче болісно душа,
Вона нагадує й шепоче,
Прощається так з усіма…
Прощайте всі на віки вічні,
У спогадах повисну я.
Як хочеться мені лиш жити,
Та тіла мого вже нема.
А.А. Отченко
