Павло був знатним юнаком, і чимало дівчат мріяло вийти за нього заміж. Молодик походив з-поміж дворян і мав неабиякі багатства і статус. Проте, не мав він щастя, як не шукав : жодна дівчина не була йому до вподоби.
Та, на щастя, настала радісна мить - взяв собі у дружини красуню Ларису, котра також була дворянкою з сусіднього земства. Покохав її Павло, на руках носив - така вже вона йому мила була. Так, що не кажіть, була Лариса дуже вродливою, проте характер мала жахливий, зіпсований. Не кохала вона чоловіка - обожнювала його гроші.
- Павлику, любий, - шепотіла йому. - Я так хочу... нову сукню!
- Ти ж маєш стільки одягу! - сварився на неї. - Куди ще більше?!
- А ще отакий капелюшок хочу. - показували руками, мов не чула чоловіка. - І черевички, червоні, наче мак!
- Годі тобі! Досить!
- Серденько моє, я - жінка. Мені можна... Має бути у мене хоч якесь щастя у цьому житті! - примовляла Лариса, і Павло, немов зачарований, догоджав їй.
Так вон і жили : чоловік працював, а його кохана дружина витрачала гроші та розважалась.
Коли в них з'явилася донечка - Анастасія - Павло гадав, що Лариса зміниться, проте, його міркуваня були марними.
- Насте! Годі вже до мене лізти, йди геть звідси! - сварила дитину. - Нехай тебе батько забавляє!
А найбільше жінку дратувало те, що донечка була допитливою, все хотіла знати, до науки тяжіла. Спочатку її навчав батько, а коли та підросла - вчитель.
- Навіщо їй це? - дивувалась мати. - Справжня жінка повинна думати про прекрасне, а не над книгами сидіти... Дурість це!
- Не кажи дурниць! Якщо ти така, то тобі ніхто не винен. - відповідав Павло. - Ох, буде вона у нас розумною, матиме гарну роботу...
Але Лариса не слухала чоловіка, вчила доньку іншому :
- Запам'ятай, Настусе, жінці потрібно вдало вийти заміж - це найкраща наука!
Коли Анастасії виповнилося дев'ять років, то помер Павло. Щойно поховавши чоловіка і залишившись без спонсора свого безтурботного життя, Лариса знову вийшла заміж за багатого пана Костянтина. Любив чоловік свою пасербицю, а жінка ще більше незлюбила - Настуся не підтримувала поглядів матері.
- Геть з моїх очей! Зникни навіки, чуєш? Зникни, бачити тебе не хочу!
І сталось так, як бажала пані - захворіла донька на сухоти і згоріла, наче свічечка.
Не довго тугувала за дитиною Лариса, почала жити, наче в її житті ніколи не було ні першого шлюбу, ні дитини.
Минув не один рік, проте не знайшла панянка бажаного щастя : не дав Бог їм з чоловіком більше дітей. Геть занепав духом Костянтин, почав до чарки схилятися - згодом проґавив всі статки і сам почав побиратись.
Так зосталася Лариса ні з чим.
- Ох, одиноко мені... - примовляла, походжаючи по старій холодній хатині, на котру розміняла всі залишки розкоші. - Де ж моє щастя ділося, куди пішло?..
Більше не були її руки ніжними, очі не світилися - стала жінка чорною, як хмара. Обличчя стало блідим, зник той веселий рум'янець. Перетворилася Лариса у відлюдницю, ні з ким не розмовляла і з хатини майже ніколи не виходила.
Казали люди, що так вона і зосталась одною. Багато хто розповідав, що бачив її на могилі у донечки - та каялась, плакала і просила побачення.
- Бачите, маємо пані! - гомоніло у селі. - Жінку з чорною душею!
ID:
578512
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.05.2015 22:30:19
© дата внесення змiн: 07.03.2016 10:32:59
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
