Під звуки давніх оперет
Він наливає аж по вінця
Й сідає пити теплий мед,
І пахне на весь дім кориця.
Сьогодні він не працював,
Нікуди не спішив, не падав,
Не бився, не переживав,
Не танцював з життям ламбаду.
Він дослухався до думок,
Важких, печальних та гнітючих.
Він зачинявся на замок
Від спогадів, таких болючих.
Йому ввижалися батьки,
Тіла, цигарки, душі, фарби.
Він уявляляв себе таким,
Яким, напевно, бути мав би.
Та не складався в купу пазл:
Не той складач, не ті деталі.
Його в дитинство віз камаз,
Він натискав на всі педалі...
...І прокидався сам не свій.
І сам не свій на підвіконні
Кричав: я хто? я де? я чий?
Ламав листки старих бегоній.
Під титри вічного кіна
Він наливає аж до краю
Свого останнього вина,
І без жалю все випиває.
Не буде сліз, не буде дна,
Не буде поминок і чаю.
Він викидається з вікна,
І з нашого вірша зникає.
