I
Вранці шляхом курявим в полях
кінь баский розкинув буйну гриву –
в рідний край юнак спішить щасливо.
Ах, а мій же, мій де рідний дах?
В просторі полів ген по ночах
блиск вогню – мандрівці там ночують,
з шумом, сміхом в рідний край мандрують.
Ах, а мій же, мій де рідний дах?
Вже три дні все мокне у дощах,
хмура осінь висне над землею,
муки й морок граються душею.
Ах, а мій же, мій де рідний дах?
ІІ
Берези солодко заснули
під ночі подихом, хисткі,
з гілок, що стомлено нагнули,
скидають золоті листки.
Дивлюся в небо одиноко –
в зірковім вогнянім рою,
із мрією в душі глибоко,
шукаю зірку я свою.
І мрія солодко відносить
мене в той променистий край,
де вічне щастя владу носить,
де вічної краси розмай.
І де життя – день нескінченний,
де юність – весняні квітки...
Берези в темряві на мене
скидають золоті листки...
Димчо Дебелянов
Копнежи
I
В утрен час из прашний полски път
вихрен кон размята буйна грива -
млад юнак си в родний край отива.
Ах, къде е моят роден кът?
В полский шир хей там далеч в мракът
трепна огън - пътници нощуват, -
с глъч и смях за родний кът пътуват.
Ах, къде е моят роден кът?
Три дни веч не спира ощ дъждът,
мрачна есен висне над земята -
мрак и мъка стягат ми душата.
Ах, къде е моят роден кът?
II
Брезите сладостно заспали,
облъхва трепетно нощта,
и от клоне им погрозняли
се ронят златните листа.
Самин загледан в небесата,
звездите огнени следя,
и в техний рой, с копнеж в душата,
аз търся своята звезда.
И блян ме сладостен люлее
за оня лучезарен край,
де вечно щастие владее,
де вечна красота сияй.
И де животът свиден ден е
и свиден пролет - младостта...
От тъмните брези над мене
се ронят златните листа...
