Дарма, що земля огортає в обіймах весну,
Ранкове сонце, й досі, ледь горить.
Можливо, хтось лиш прокидається від сну
Я ж досі сліз гірких не можу зупинить.
Вони проллються непомітно на підлогу,
Об чорно-сірі, стіни розіб'ються мрії.
Не проклинаю вже, лише молюся Богу,
Щоб дав хоч невелику крихту, ще надії.
Я не здалась, не підкорилась монотону,
Прямую вгору, до своїх зірок лечу.
І на вікні залишу лиш шматок картону
Де чорним маркером писала "Я таки живу"!
