Дімчо Дебелянов, Вже небо в останнє блаженство пірнає
Вже небо в останнє блаженство пірнає,
блакитна пітьма над землею лягла,
зі сходу таємна ніч владно ступає,
а сонні повіки утома звела.
І душу наповнює сон ароматний,
дух темний химерні казки шепотить,
у край мрій чудових, у край благодатний,
вона, як відпущена пташка, летить.
Псалми там в блакиті наповнюють простір –
про молодість вічну, про щастя і мир,
і хиляться віти у лагідній млості,
коли їх цілує цнотливий зефір.
Там щастя промінням кругом проникає
і всюди усміхнені трелі пливуть,
там радості першої річка спливає
і в першій весні перші квіти цвітуть.
Хоч груди мої ще зітхання не знають,
з плачем прокидаюсь – самотній давно!
В вогні позабутому іскри згасають
і ніч у моє заглядає вікно...
Димчо Дебелянов
В предсмъртно блаженство небето се къпе
В предсмъртно блаженство небето се къпе,
син здрач над земята се кротко люлей,
от изток нощ тайнствена властно настъпя,
умора над сънните клепки тегней.
И сън ароматен упива душата,
дух тъмен и приказки тъмни шепти,
и тя на вълшебний си блян към страната
кат птичка изпусната волно лети.
Там в бистри лазури се носи псалома
на вечната младост и вечния мир,
и скланят се вейките в нежни притома,
целувани сладко от девствен зефир.
Там вредом на щастьето зракът прониква
и вредом усмихнати трели трептят,
потокът на първата радост пребликва,
цветята на първата пролет цъфтят.
Но ощ да въздъхнат гърдите не сварят,
с плач горък пробуждам се, о, самота!
В огнище забравено искри догарят
и гледа в прозорците мои нощта...
