До тебе іду,
Мій друже Тарасе.
Неначе на сповідь іду…
До віршів твоїх
Ліричних, прекрасних,
Важкими стежками бреду…
Бреду…
Повторюю твою долю…
Вивчаю тюремні закони…
Щоденно Бога молю
Знести з мого шляху
Важкі перепони…
І загадую бажання:
Дорости до твоєї величі,
Хоробрості,
Бунтарства.
Ти, мов Апостол,
Протоптав цей життєвий шлях…
І міг так просто
Побороти в собі страх.
Міг обійняти
Серцем і душею
Червону калину,
Горді Карпати
І рідну Україну…
Ти виріс до Бога,
Став небесним!
І ще…
Став ближчим мені…
Всім своїм єством…
Став мені братом…
Зрушилась брила…
Те, що вже відболіло –
Відплаче дощем…
Лиш душу стискує щем…
Знов загояться рани,
Поміцнішають крила
І скінчиться тюрма
Для мого тіла…
Бо для душі нема
Ні тюрми,
Ні неволі…
Душа, як птах,
Летить, куди хоче,
І коли хоче…
Коли їй заманеться…
Навіть, хвилинку тому,
Вона відвідала твій Діл,
Змогла покласти троянду
До підніжжя обеліска
Біля школи у рідних тобі
Уторопах…
Ще раз пильно поглянути
На твою світлину,
Яка поміщена на надгробку
В Мальцевім…
Але, друже,
Це моя душа
Відвідала тебе…
А я бажаю,
Щоб і тіло також…
Даю слово честі –
Обов’язково!
Низько схиляю голову перед Тобою…
Земля тобі пером…
Царство Тобі небесне,
Яке Ти заслужив…
До зустрічі, друже…
12.10.2011 р.
