Київ, Басарабський ринок. Липень 1975 року.
Сидять лiтнi жiнки з пригородних сiл, торгують черешнею i вишнею. До них пiдходить 15-рiчний юнак, цiкавиться цiнами, спробує зiставити їх з цiнами Подiльського ринку.
Несподiвано одна з селянок питає:
- Ви, певно, з Львiвщини?
Саме так звернулася до ровiсника свого онука - поважно, на "Ви". (Тiльки не лiтературною мовою, а "суржиком".)
- Нi. - каже хлопець, - не з Львiвщини.
З боку "бабок" були ще два припущення - про Луцьк i про Рiвне. (Чомусь Тернопiль i Буковину не пригадали.) Втiм, обидва рази не вгадали. Нарештi, юнак каже:
- Та я тутешнiй, київський...
Жiнки здивувалися, а та, що згадувала Львiвщину, зауважила:
- Ось дивна рiч! Київський, а розмовляєте українською! Наша, тутешня молодь вже давненько українською не розмовляє!
...Три роки тому я розмiстив замiтку про той випадок на одному з київских ресурсiв. I вiдразу отримав вiдповiдь вiд одного вiдвiдувача: "Врёшь, Микки-Маус галицайский! В 70-е годы на Бессарабском рынке только по-русски говорили!"
Нi, читачам я не набрехав. За правдивiсть вiдповiдаю, бо тим 15-рiчним хлопцем зразку 1975 року був... саме я!
Набрехав я... бабкам. Боявся, що, якщо поясню, звiдки я тодi приїхав насправдi, якусь бабку Святий Кондратiй хватить...
Тих лiтнiх селянок, певна рiч, зараз вже немає. А їхнi онуки, мої ровiсники - чи змiнили своє ставлення до української мови, чи нi?
Думаю, що змінили, і давно. Гарна розповідь. Молодець!
Mik (галицька миша) відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую за увагу й за добрий вiдгук, Ганночко! Але, щодо сутностi... Протягом двох рокiв я "пиШився" на такiм собi київськiм ресурсi. Серед вiдвiдувачiв було чимало осiб, якi вiдверто "не шанували" нашу мову. В тому числi був киянин, i не абихто, а фахiвець з галузi нанотехнологiй. Ганночко, вiн виявився єдиним, кого навiть я не зумiв змусити написати жодного рядку українською! До того, вiн вiдверто пишався iгноруванням української мови, вживав звороти на кшталт "бидломова" й "мова селюкiв".
Спiлкуючися з ним, я з'ясував, що вiн - мiй ровiсник. Звичайно, один з тих київських юнакiв зразку 1975 року...
Краще з"їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину. - це тоді. А зараз... Зараз дуже дякую мамі, що відмовлялася писати заяву на відмову від вивчення української мови (бо була така шняга в радянській школі в Східній Україні - приносиш заяву від батьків, і на уроки української можна не ходити), і за те, що вдома завжди були українські книжки. Якось так.
