Єлизавета Мішина
Ще вчора розкидала, зимо, ти сама
Пух лебединий із подертої перини,
Ну, а тепер упевненості вже нема,
Чи це тобою зачаровані рівнини,
Чи задля тебе одягнулися в сріблó
Берізки білі і червоні горобини,
Старий ставок сховав усе своє добро
У глибині під крижані товсті сивини.
Ти постаріла, моя матінко, дивись:
Тепер не так яскраво вранці сніг сіяє;
Як починає підніматись сонце в вись,
То він влягається, темніє і зникає.
А лиш почнуть злітать з захмарених небес
Такі малесенькі кришталики-пилинки, –
Всміхнеться тихо ліс, наповнений чудес,
Почне пригадувать з минулого картинки.
Тоді зима також сердитою була,
Сварилась, мучилася марно та конала
І всі права свої законні віддала, –
Цю гру свою вона достойно програвала.
Я вчора бачила, як тихо ти пішла,
Дорога слідом шлейфом лютого стелилась,
Ти озирнулась і така сумна була…
Але завіса за тобою опустилась.
Я глядачем стою зворушеним, хмільним,
Бо пересвідчилась й признáю без вагання:
В природі є закон, що не було би зим, –
То ми не звідали б весняні хвилювання.
06.01.2010 р.
