2.
Ключ в замку повернувся і старі подерті двері зі скрипом відчинились. «Дім, милий дім» - пробурмотів Юрій зайшовши всередину. Він жив на другому поверсі. В квартирі висіла духота. Його однокімнатна дійсно нагадувала притон. Тільки ось вже пів року він був тут єдиним наркоманом. В якийсь момент в нього все пішло шкереберть. Може він поступово доводив все до такого стану речей, який мав насправді. А може все сталось всього в за мить. Мить, якої він не пам’ятав. Нагадувало це все дурний сон, який все ніяк не закінчувався. Але й не продовжувався, тепер Юрій бачив, що такий ніякий розклад речей поволі, але безповоротно перетворювався в стабільність його існування. В квартирі був безлад. Юрій навіть не знав, скільки він не робив тут прибирання. Але його це, здавалось не переймало. Він тільки ночі тут проводив.
Пройшов на кухню, човгаючи по брудній підлозі. Зазирнув в старий, місцями іржавий холодильник, що мабуть доводився йому ровесником. З дверей вирвався зловісний душок, але Юра вже звик. Його погляд ковзнув по продуктах, які той не наважувався викинути. Шлунок крутило, але шукав він не їжі. Знову не купив нічого горючого.
Розвернувся і його погляд натрапив на раковину, доверху забиту немитим посудом. Юрій постійно збирався помити її. Постійно якось не складалось…
- Не сьогодні – вирішив він.
Повільно доплентав в кімнату прихопивши гітару, що лежала в коридорі. Тут духота стала невиносимою, тож йому довелось відчинити вікно і пустити всередину всі звуки свого міста. На мить все навіть ожило, нагадало, що він не один, не сам-самісінький. Але Юра вже не надавав цьому значення. Краще би він був сам. «Ні, не сам» - подумав глянувши на свою супутницю.
Гітара, здавалось, була єдиним, про що він піклувався. Вона дісталась йому від батька. Це взагалі була єдина річ від нього. Сімнадцять років, як той пішов. І цей раритет, як не дивно, ще був спроможний видавати мелодії, що могли пробирати до мурашок. А голос Саші підживлював їх.
Юра ліг на диван. Пальці легенько почали перебирати струни. Кімнату почало наповнювати повільною-жалісливою мелодією. Заплющив очі. Викинув з голови все і всіх: Покійних батьків, набридливого вітчима який хотів «як найкраще», проблем, боргів, Сашу…
- До біса вас всіх! – крикнув в стелю – котіться геть! Провалюйте!
3.
Стукіт в двері вернув Юру в світ живих. Він підняв голову. З вікна вже не доносилось таких оживлених звуків. Місто потихеньку збавляло обертів, заспокоюючи своїх мешканців. Зайвий шум перед наступаючим часом сну – діло непотрібне. Вставати йому не хотілось зовсім, але в його двері стукали надзвичайно рідко, хіба з водоканалу чи газовні – перевірити показники лічильників. Але не в такій годині. Поволі смеркалось. Він глянув на годинник – дві години сну.
Поволі човгав по коридору до дверей. Стукіт давно припинився, але він знав, що там ще хтось є.
- Хатіко чекав, і ти почекаєш – пробурмотів він.
Старенький замок про-крутився і скрип стареньких дверей вибухнув десь в його голові, десь позаду і, трішечки зверху в черепній коробці, остаточно зіпсувавши його настрій.
- Чого тобі? – від його голосу віяло більшим холодом ніж від нічного Львівського протягу.
- Може даси зайти?
Перед ним стояв низький худорлявий хлопець років двадцяти. Брудна світла копиця на голові, старий подертий одяг. На миршавому лиці виднілось кілька синців. Свіжих…
- Красивий бланш, Славік – криво всміхнувся Юра.
- Так, знаю – той зробив крок вперед, але Юра і не думав пропускати його.
Слава благально вирячився на нього. Він завжди так дивився, коли йому була потрібна Юрина допомога. Ні разу ще не допомогло, але він не здавався, і раз за разом продовжував в такому ж дусі.
- Я ж вчасно розраховуюсь – сухо, без краплі жалості в голосі сказав той – що цього разу?
- Вони вирішили прискорити повернення боргів – той ледь не плакав від образи.
- Я й так ледь встигаю…
- Глянь на моє лице! – той тикнув пальцем в свіженький фіолетовий синяк – погано встигаєш…
- Тобі пасує, що я ще можу сказати? Красенем тебе однаково не назвеш, а це хоча б прикриває твою потворність…
- Ще й знущаєшся? – ображено гаркнув той – вони обіцяли наступного разу відрізати пальці…
- Всі? – Юра вдав зацікавлення. Навіть підняв брови вверх.
- Саші…
Цього було достатньо. Юра схопив того за барки і затягнув всередину. Зачинив двері. Його ніздрі аж роздулись, лице налилось червоними палітрами. Він відчув наче в ньому щось закипає.
- Ти покидьок! – прошипів він – ти втягнув у це свою сестру!
- Ти ж не хочеш, щоб з нею щось зробили – без тіні вини в голосі вимовив той.
Юра не довго думав. Пальці склались в кулак і полетіли в сторону свіжого синяка на обличчі Славіка. В коридорі щось слабо клацнуло, тоді легенький писк, який змінився на кашель після наступного удару в живіт. Знову клацання, але цього разу це вимикач. Слабенька лампочка без плафону блідо показала, як Славік лежить в його коридорі тримаючись за лице і жадібно хапає ротом повітря. Видно, що одяг його зовсім не старий, просто гарно витоптаний чиїмось підошвами, а молоде лице назавжди спаплюжене чиїмись міцними руками, що не знали жалості. Юра теж не знав жалості, життя викинуло таку деталь з його душі.
- Краще тебе б закопали десь за Львовом – з огидою кинув він – от то був би спокій…
Це була правда. Юра дійсно так вважав. Це нерозумне створіння (чоловіком його назвати в Юрія не повертався язик) зв’язалось не з тими людьми. Нерозумне знайомство потягнуло за собою борг. Все би нічого, лишень в наш час будь-який борг, будь-який кредит дається під відсоток. І відсоток наростає, якщо термін виплати прострочено. Банк подає до суду чи забирає майно. «Небанк» включає лічильник. Економіст за професією, Славік мав би це розуміти, але…
Юра занадто пізно дізнався про борги брата Саші. Він знав, що ті рідко спілкувались. Може він би не встрявав, але той сам якось приперся і сказав, що його «кредитори» змусять сестричку все віддавати. Або «відпрацьовувати». І ось, до Юриних нещасть додалось ще одне. Думка про те що та, яку кохаєш, з кимось іншим – сама по собі нестерпна. А така думка взагалі в голові не вкладається…
Юра збирався відвісити тому кілька своїх «відсотків», але помітив, що з того випав конверт.
- Це тобі – Слава прослідкував за його поглядом – передала якась жінка, жаль лиця не запам’ятав. Я не відкривав…
Тремтячими від хвилювання пальцями Юра підняв коричневий конверт з землі. Відкрив його, похапцем глянув на його вміст.
- Ось воно – полегшено сказав він.
- Що воно?
Юра не почув. Славіка тепер для нього не було, лишень лист з інструкцією, що йому потрібно було зробити. Зверху була дата…
- Вимітайся геть! – тихо сказав той – а спробуєш розповісти щось Саші, я сам тебе закопаю.
Той поволі почав підніматись. Юра хотів піти до кімнати, щоб перечитати все ще раз, але зупинився. Тепер він по новому бачив своє помешкання: «І я тут живу?»
- Стій! – сказав Славіку.
- Що ще? – стривожився той.
- Можеш пожити тут кілька днів. Два дні.
- Ти серйозно? – недовірливо перепитав той.
- Додому в такому вигляді тобі не можна з’являтись – Юра повернувся до нього, намагаючись вдати, що дійсно переживає про таке.
- І то правда – кивнув Славік – ти хороша людина, Юр. Хоч і гарячий.
- Тільки є одне але…
- Я слухаю.
- Я тут не прибирався кілька… днів – він хотів сказати місяців, але стримався.
- Нічого страшного – з розумінням кивнув Слава.
- І я про то…
Юра пішов до вішака по свою куртку.
- Швабра в ванній – не обертаючись почав роздавати інструкції.
- Що? А ти куди?
Юра відчинив двері. Ще раз пробіг очима по інструкції. Зверху красувались адрес і дата. Завтрашня дата.
- Мені треба відлучитись на день. Не забудь про посуд в раковині. І не торкайся моєї гітари.
ID:
545493
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2014 02:34:11
© дата внесення змiн: 22.12.2014 02:34:11
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
