Біжить життя миттєвостями в прірву ностальгій,
І важче переносяться сезони та роки,
Блукають чисті плями в білосніжності гріхів,
Солодшими й простішими стають свої страхи,
Як важко бути ланкою в суспільних ланцюгах,
Вночі кричати громом серед вільних блискавиць,
Та легко стати світом у чужих людських очах,
І кольором новим блищати в райдузі зіниць.
Звучить тобою вітер скрізь будинки та ліси,
І пахнуть темні вулиці в обіймах сновидінь,
Ти сієш монументи вранці краплями роси,
Вкриваючи підніжжя під густу осінню тінь,
Ми знайдемо свій спокій на канікулах війни,
Крушляючи пожовклими листками між людей,
Ти зловиш сонце пальцями, осліпнувши в пітьмі,
А я знайду проміння у шпарині між дверей,
Згорить останній міст, що розділяє ніч від дня,
І падатиме з неба вічний ливень тишини,
Ти долю ще питатимеш, чому ти не одна
А я і не питаю вже, чому я не один.