Не ту чужу, що з постерів, з екрану,
І не колегу, і не з ресторану,
Не з мрій, не з марень чи дурману,
А ту єдину і кохану,
Яку давно назвав дружина,
Чиє ім’я, як пісня лине,
З ким мені скориться вершина,
І не страшить мене чужина…
Про ту, що недоспала ночі й ранки,
Як мучився й страждав без тямки,
Що, подарує ще світанки.
Й мене чекатиме на ганку…
Про ту, кому завдячую життям.
І хоч з минулого немає вороття,
Бо сплетено мереживо з ниття
Доріг, які дарує нам буття -
Я вдячний долі, що й на моїм путі
Була та зустріч, були очі ці,
Тепло яких, уже в дочці,
Із крапелькою щастя на щоці...
та ні ж...у Вашому вірші прочитала- мереживо доріг...мереживо- це і є плутанина...чи не так?... тобто я мала на увазі...яким чином би ті дороги не плутались...в кожного в душі є те безцінне...що ми пронесемо крізь усі, зрештою...дороги
AKM відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Та я думав що в мереживо сплелися й наші долі. Не буквально. Швидше ментально, чи навіть технологічно. А з цінностями у нас, здається, все впорядку...
тобто я мала на увазі...яким чином би ті дороги не плутались...в кожного в душі є те безцінне...що ми пронесемо крізь усі, зрештою...дороги 
