|
Війна – той ще хакер. Вона ламає наше світосприйняття незгірш комп’ютерного генія, що дорвався до чужого комп’ютера. Вона змінює, викривляє свідомість, змушуючи бачити важливе – маленьким, і, навпаки, буденне – значимим. Бува, якась дрібна деталь діє сильніше, ніж тисячі описів і подробиць. Ось розповідали мені, що відірваний з шматком ноги маленький зелений дитячий черевичок посеред вигорілого двору звільненого села подіяв на свідомість так, що боєць не міг тиждень ні спати, ні їсти, хоч смертей уже набачився в цій війні і друзів двох поховав. Тільки після нашої більш як п`ятигодинної розмови (Боже збав, ніяких психотерапевтичних сеансів!) просто про життя, він сказав, що зміг трохи поспати. Для цього чоловіка той зелений черевичок назавжди лишиться образом війни – протиприродного монстра, що харчується кров’ю безневинних жертв.
У мене образ війни формується з оповідок моїх хлопців. Він нагадує вишиванку, бо настільки контрастний, що має завше тільки два кольори – червоний і чорний. І, на диво, червоного – тобто любові – у ньому не менше, ба, навіть і більше, ніж чорної журби. Мабуть, прагнення добра і любові на війні, подібно антивірусу, рятує свідомість від жорсткого зламу.
Ця історія – із розряду червоних – сталась щось із місяць тому. Її розповів мені друг Хміль у нашому затишному прикапелку для чистки зброї. Він курив і говорив своїм низьким бухтливим басом, потираючи несподівано голе підборіддя. Напередодні сором’язливий, замкнутий Хміль збрив свою «чеченську» бороду, й у розташуванні його ніхто не впізнавав.
- Ми виїхали на зачистку села Піски. Це вже майже Донецьк. Отак село закінчується, - показує промовистим, як у всіх небагатослівних, жестом, - а отак вже вивіска «Донецьк». Зачистка почалась відразу, як селом пройшла армійська бронетехніка. Ми ввійшли слідом і почали зачищати. Ну, ви знаєте…
Я знаю, що таке зачистка. Це коли із зачиненого вікна, прикритих дверей, з будь-якої шпаринки маєш шанс отримати кулю снайпера чи автоматну чергу. А буває, що терористи мінують так хитро, що й не побачиш, як напорешся. Спеців на тому боці вистачає, дякуючи «турботі старшого брата». Наші йдуть вулицею й залишають за собою навстіж відчинені вікна і двері. Відтоді кожен зачинений отвір – привід для тривоги.
- Хлопці знайшли будинок сепаратиста, там ми й оселились, почали укріплюватись. То був точно дім ворога, - виправдовує Хміль порушення священного права відсутніх мешканців на недоторканість житла, - бо ми там знайшли прапори, наклейки ДНРівські і всякі інші штуки. Хлопці з СБ відразу забрали залишений копм, щоб зняти інформацію.
Так буває, що під час боїв солдатам доводиться розташовуватись у чужих помешканнях. Це завжди дуже неприємно. Один із моїх медійників – друг Богема – розповідав, як це роблять наші: охайненько зсувають зайві меблі, звільняють стіл і місця біля вікон, щоб було зручно в разі чого зайняти вогневу позицію. Хлопці з пієтетом ставляться до чужого майна, і, не дивлячись на солодкість слова «віджим», забирають щось із необхідного тільки у явних ворогів. Треба було бачити вираз обличчя штурмовика Зеленого, коли він розповідав, як розбив вікно дулом автомата вночі, бо не побачив, що господиня його зачинила. «Ну, я ж не бачив у темноті, - ніяково виправдовувався Зелененький, - сподіваюсь, вона не дуже на мене розсердилась». Зелений переймався почуттями господині вже опісля того, як попередній будинок, де вони укріпились, дощенту згорів під час артобстрілу, хлопці дивом просто вийшли на той час на вулицю.
А інший наш боєць – літній Миколайович – ділився спогадами про таку сценку: молодий хлопчина ухопив залишеного господарями золотого ланцюжка, каже, подарую своїй дівчині. Миколайович йому: «Залиш, це золото не принесе тобі щастя, а тільки зашкодить!» Не знаю, чи залишив хлопчина того ланцюжка. Тема воєнних «віджимів» - складна і суперечлива, тут кожен вирішує на рівні власного сумління. Є навіть такі люди, що заради здобичі йдуть на фронт. Але таких – істотна меншість.
- Ми вже були біля цього будинку за днів п’ять до того, - вів далі Хміль, - але господарі поводили себе так, що ми й не здогадались, що вони за одні. І от, коли ми прийшли вдруге, їх уже не було, втекли. Будинок стояв порожній, тільки у вольєрі у дворі лишились зачиненими двоє породистих собак – пес і сука, їх лишили тупо подихати без води, без їжі. Сусіди казали, що вони вже давно так сидять, просто всі боялись підійти. Люди взагалі про господарів будинку недобре відзивались, казали, що їх у селі ніхто не любив, не добрі були. Хлопці з групи Подолянина собак випустили й до нас привели нагодувати…
- Сука теж вівчарка? – Питаю.
- Ага. Така красива, геть вся, як смола, чорна, ніде ні плямочки. Ми собак нагодували, і пес відразу коло мене лишився. Камрад. Ми ще думали, як його назвати, не відразу ім’я знайшли. А сука повернулась у свій двір. Так вона з нами й не пішла. Мене зразу чогось незлюбила, завжди кусала, як підходив погодувати. Може, ревнувала? Бо пес ні на крок від мене не відходив. Єдине, коли я казав стерегти речі, він лягав і нікого до моїх речей не підпускав. Село прострілювали мінометами. Неприємна така штука, - морщиться Хміль.
Я знаю, штука дійсно неприємна. Якось у одну з іще волонтерських поїздок моя група потрапила під артобстріл. Міни страшенно неприємно виють до того, як розірватись, аж кров холоне.
- Коли почався обстріл, - рівно продовжує Хміль, - заліг біля будинку. І раптом пес підійшов, ліг на мене зверху й засунув голову мені під руку. Вийшло, що він мене собою прикрив. Після обстрілу я побачив кров на ньому, - осколки, що назначались мені, дістались собаці. Так він став моїм, не міг вже я його там лишити, забрав з собою на базу. Привіз і майже відразу – бойовий виїзд. Я пса лишив і поїхав. А то вже наші побачили, як мене не було, що у нього осколок у спині. Ми бачили кров, але думали, що просто ранка. А потім наші придивились – осколок. Його відвезли у лікарню, витягли. Ну, зажило, - тріпає по холці Хміль розімлілого на сонці красеня-пса, - зараз вже все нормально. Я знов повертаюсь туди завтра. Може би суку забрати, вона там сама лишилась. А цього тут всі люблять. Навіть телебачення знімало сюжет про Камрада. Він у нас герой. До речі, ми на них паспорти у тому домі знайшли, собаки – елітні.
- А ім’я з паспорту дізнались?
- Ні, там у паперах такі імена з кількох слів латиницею, що я й не вимовлю, - ніяково посміхається Хміль, - то вже тут хлопці назвали. Спочатку називали «Барс». Але воно не прижилось. А потім вже придумали «Камрад» - це друг. Йому дуже підходить.
- Я помітила, що у нього незвична реакція на постріли.
- Так. Він починає гавкати. Ніколи не гавкає, тільки, як стріляють. На передовій, коли палять наші, він просто метушиться, або, як я лежу, лягає поряд. А коли з тамтого боку стріляють, він вибігає і починає гавкати в той бік. Я в такі хвилини дуже боюсь, що він потрапить під кулю, тому намагаюсь не брати на передову. Камрад взагалі любить когось рятувати. Наприклад, з річки. Як хтось дуже починає дуріти, він підпливає, хапає за руку, чи за ногу й тягне до берега. Я при ньому намагаюсь не плюскатись сильно, бо він дуже нервує, переживає, щоб я не втонув, - Хміль ніяково посміхається, наче соромиться такої собачої відданості. – Тоді у Пісках серйозний бій був. Наші-то всі цілі лишились, а от солдат з 93-ї бригади багато й двохсотих і трьохсотих було. Наші медики тоді дуже їм допомогли. Янка (це наш юний начмед-вундеркінд) – молодець, гарну групу сколотила. Ні вона, ні хлопці нічого не бояться, під кулі лізуть, і системи сходу ставлять, і трубки в горло, й перев’язують прямо на місці. Я, до речі, в тому бою автомат заробив. Ми тоді в Донецьк десь на півкілометра зайшли. А там бійці поранені. Я допоміг їх повиносити звідти з-під куль, от мені військові автомат і подарували напам’ять. Типу, з вдячності за врятоване життя. Він мені дорожчий за трофей, бо до нього я бігав два дні тільки з ножами. Військові сказали, що не годиться бійцю такого доблесного підрозділу з ножами бігати… Так, Камрад?
Хміль дружньо торкається голови собаки й Камрад підіймає на нього віддані собачі очі. Такою і лишається для мене ця сторінка війни: боєць і пес. Собака сепаратиста прикриває своїм тілом нашого бійця під мінометним обстрілом. Ні, війна таки зламує мозок, незгірш якогось хакера.
ID:
521563
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.09.2014 11:28:31
© дата внесення змiн: 05.09.2014 13:44:15
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
