"У вас буває таке відчуття, що вам не вистачає людини, з якою ви ще не знайомі? Бо в мене є таке відчуття, коли сумуєш, коли не вистачає, коли хочеться заповнити чашу теплом, та не виходить нічого. Зовсім. Здається, нема нічого смішніше чи безглуздіше, ніж сумувати за незнайомцем. Та нема нічого й важче, ніж сумувати за ним. Це все дурниці, як говорить моя мама, це все дурниці. Та ні, напевно вперше моя мама помиляється. Я так сподіваюсь, що вона помиляється."- ще одна сторінка блокнота заповнена.
Осінь вже не балує нас теплом, останні листочки впали на землю і ми, не помічаючи краси, топчемось по них. Вітер з кожним днем холоднішає і нагадує про наближення його подружки зими. Ці 3 місяці так швидко пройшли, навіть пролетіли. Віра звикла до всього. Все стало таким звичним, що аж тошно на душі. Гуртожиток, пари, парк, гуртожиток. І так по колу кожен день. Тільки друзі її радують. Ігор та Манька, а ще одногрупниці, зі всіма в неї склались теплі та дружні відносини. Ще б не скверний характер Маньки, і вони б стали накращими подругами. І так хотілось відпочити, просто відірватись від реальності та повеселитись. Але не можна. Попереду концерт. Лишилось 3 дні. Віра так нервувала, що перевчила мелодію і вже не відчувала до неї нічого.
- Та хватить вже, ну перестань. Ти ідеально її граєш. Занадто ідеально. - молила Манька. - Ти мучиш себе, вимотуєш. Це ж простий концерт, і там будуть одні студенти та викладачі. Не факт, що тебе взагалі хто слухати буде.
- Мань, я так переживаю. Розумієш, на всіх концертах був присутнім мій тато, і він підтримував мене. З ним мені було зовсім не страшно. Він забирав мій страх і вселяв в мене віру.
- Так запроси його, в чому проблема? - здивувалась Манька.
Знала б вона, яку тему зачепила. Віра ж нікому не розказувала про батька. Нікому не відкривала своїх почуттів. Всі знали її веселою та щасливою, хоч трошки й дивакуватою. А тут прийдеться порушити рану, яка тільки починала заживати.
- Він не зможе прийти, він помер. - тихо промовила дівчина і сльзи покотились по її обличчю. Більше вона не змогла нічого сказати. Та й казати не варто було нічого. Манька підійшла, обняла її і сказала таке болюче :" Я співчуваю". Зарадити тут вже не міг ніхто. Віра плакала з таким відчаєм, ніби всі сльози на світі зібрались на її очах. Ніби весь біль, який був всередині, виходив назовні.
- Плач, мила моя. Плач. Тобі стане легше. - і Маша вийшла з кімнати. Вона прекрасно розуміла, що зараз Вірі варто побути самій і поговорити з батьком, де б він не знаходився. В привидів вона не вірила, та вірила, що любов здатна на все.
"Пообіцяй, що будеш поруч. Я просто не можу без тебе. Мені так важко. А я знаю, що б ти відповів: "Рідна моя, я вірю в тебе і люблю тебе понад усе. Ти в мене сильна. Ти вийдеш на сцену і змусиш всіх замовкнути. Ти чудова піаністка. І ти засяєш на сцені, бо ти моє сонечко." Обіймеш мене, а більшого мені і не треба. Я обіцяю, що вийду на сцену і всі будуть в захваті, заради тебе, тату."
- Браво! Біс! Браво!Це неймовірно! Вона безперчний талант! -весь зал аплодував стоячи. А Віра виконала свою обіцянку.
ID:
517749
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2014 02:03:12
© дата внесення змiн: 22.01.2016 23:31:48
автор: Finding Myself
Вкажіть причину вашої скарги
|
