На зарі буття, коли ще ніхто з планет і зірок не визначився — Хто вони є і для чого народились, Місяць блукав у просторі Всесвіту. Співав пісні на мові серця, складав вірші і шукав друзів серед зірок і планет. Не всі були до нього привітні. Знаходились і такі нехороші, що кидали в нього величезне каміння, щоб зробити йому дуже боляче. Але він лише сіяв вибухом посмішок, що потім залишали такі прекрасні ямочки на його щочках. Кожен день він одягав своє золоте вбрання, кидав промінець дружби Сонцю і крокував далі.
Все, що його оточувало, було таким цікавим для нього... А як він любив пошепки розмовляти з зірковим дощем! Стільки історій і легенд знав лише дощ...
Одного дня (це звісно образно, бо для Місяця не існувало часу), коли його охопив сум Чорної Безодні, Місяцю стало так погано на душі, що він навіть не зміг встати зі свого ліжка, щоб йти кудись... Він дивився на стелю, дивився у вікно і бачив лише цю Чорну Безодню, що завжди пахла смутком і відчаєм. Йому стало так боляче, що він гірко-гірко заплакав. І всі його сльозинки перетворювались на блакитні камінці, на сині перлини, і навіть на прозоро-білі діаманти. Цього сяйва Безодня не змогла витримати. Вона так не любила будь-яке Світло, що того ж моменту розчинилась у просторі. Місяцю стало краще. Він склав свої камінці у скриньки і коли йому знову ставало погано, він відкривав скриньку своїх сліз і полегшення приходило миттєво.
Однак, Місяцю все одно було дуже самотньо. Навіщо я тут? Нікому не потрібний, зайвий навіть у цьому Хаосі, де всі намагаються вибухнути яскравіше і яскравіше.
Так довго він шукав свою орбіту... Поки одного дня (ну звісно образно, бо Місяць і справді не був знайомий з Часом), його Серце застучало так Гучно, що весь простір, і без того божевільний у своїх діях здригнувся. “Я і не знав, що у мене є серце, - подумав Місяць. - Де ж воно?” - і почав оглядати себе з голови до ніг. Але не знайшов. В ньому не було серця, але він точно знав, що це Його серце. Що це Його серце вистрибує десь вище екватору зліва.
І раптом, підійнявши очі. Він побачив ЇЇ... Про таку красу він не чув навіть в легендах Зіркового Дощу. Про таку чистоту і відкритість, він не знав в цьому Воєвничому Світі. Вона йшла, одягнена в сукню Блакитнього кольору. Незрівняної краси, що відбивалася у її очах-океанах. Це в ній було Його серце! Це воно так вистрибувало і відбивало незнайомі для Нього ритми.
Він мовчки дивився на неї, зачарований її тихою ходою.
-Хто ти? Чому блукаєш тут сама? - крикнув Місяць.
-Я завжди сама. - прошелестіла Вона.
-Куди ти йдеш? - знову спитався Він.
-Я ще не знаю. - пролунала відповідь мелодійним дзвіночком.
-Тоді я піду з Тобою.
Він не обманув її. Куди б не йшла Земля, Місяць завжди крокує поруч.
Тепер кожну ніч Місяць приходить до темного лісу, щоб підслухати розмови дерев про буття, торкається промінчиками підсвідомості кожної живої істоти на Землі. Наповнює її живими думками, Світлом, таємністю. Його холодні промінці заспокіюють полум*я думок кожного, хто живе на цій прекрасній Блакитній планеті, примирюють ворогів, хоча б на час сну, заморожують всю біль і сумніви сердець.
Кожну ніч, вже мільярди років Місяць дарує своїй Коханій по камінчику. По маленькій зірочці, що відженяє Чорну Безодню від їхнього спільного серця.
Вона не каже йому... Вона така вередлива... але кожна її дитина так захоплена таємністю цього красеня. А він кожний свій ранок (звісно образно, хоча Він тепер і познайомився з Часом) милується її чарівністю...
Кожну ніч Він заходить до тебе у віконце і шепоче казки, що йому розказав Дощ. Кожну ніч, він кличе тебе у пригоди і відкриває таємні міста. Він чує твоє велике серце. Саме це серце, що колись допомогло йому знайти себе...
